Василь Миколайович Шкляр - Троща

лише на п’ять. Я сказав, що не бачу особливої різниці між цими термінами. Мав-бо надію втекти з тюрми значно раніше.

Столєшніков уважно подивився на мене з-під білих брів, і я зрозумів, кого він мені нагадує. Авжеж, білого ведмедя.

9

Він ішов мені назустріч цвинтарною алеєю, і, не знаю чому, я відразу відчув, що це хтось із тієї далечини, яка не відпускала мене відтоді, як натрапив на могилу під чорним камінним вітрилом. Чоловік розмашистою ходою простував навстріч, я ще не бачив його обличчя, але щось прикувало мій погляд до нього, і разом із нашим зближенням у грудях почала наростати тривога.

Надворі стояла теплінь, після прохолодних кучок та Великодньої неділі квітень узяв своє, вистрілюючи буйним цвітом та першим молодим листям. Сонце світило до болю в очах, і я — вперше в житті — зодягнув на свого носа темні окуляри, які по дорозі прикупив в універмазі. Не люблю дивитися на світ через чорне скло, але ж сонцезахисні окуляри часто зодягають не лише від сонця. Заглянувши у галантерейний відділ, я приміряв їх перед круглим люстром і сам себе не впізнав. На мене дивився такий загадковий тип, яких я видів лише в кінофільмах про шпигунів. Думаю, що в такому маскараді мене б не впізнала й Стефа.

На Великодні свята вона поїхала до Поручина, хотіла й мене забрати з собою (на оглядини чи що?), але я сказав, що в мене така робота, з якої не відпросишся навіть за власний рахунок. Воно б, звичайно, годилося поїхати на родинне сватання, наші заяви на реєстрацію шлюбу вже лежали в загсі Заводського району, але в мене справді так не складалося. І то не тільки через роботу.

— Вибач, Стефцю, — сказав я. — Поїдемо влітку. Вже як подружня пара.

Ми з нею шпацирували попідручки вечірнім містом, і Стефа, кокетливо притулившись до мене пругкою цицею, спитала здивовано:

— Хіба ми ще не подружня пара?

— Вибач і ще раз, — знітився я. — Ти моя кохана дружина. Бог же бачить, що нам повінчатися ніде.

— Хто хоче, можна сі повінчати, — сказала вона.

— Де?

— У нас.

— У церкві?

— Ні, у церкві Святої Параскеви нині не вінчають.

Тісний ти, світе. Я згадав ту старезну поручинську церкву, що стояла за селом під Лисою Горою. Ми ще з хлопцями дивувалися, що храм звели на відьомському узгірку. Може, для того, щоб відігнати нечисту силу? А далі за Лисою Горою починалися хутори, де ми стали табором на спочинок, аж раптом нечиста сила посунула на нас червонопогонним полчищем. Свята Параскева допомогла, командир Бондаренко наказав відступити, щоб виманити москалів на лисе поле, а тоді ми, «холодноярці», «буйні» та «рубачі»72 разом із куренем Остапа накрили їх таким гураганним вогнем, що те поле вкрилося трупом. Тобі, Стефцю, було тоді вже шість рочків, і ти, звичайно, чула клекіт того знаменитого бою, коли ми гнали москалів аж до села Біще, де вони драпцювали під гору, гублячи шинелі й чоботи, залишаючи вбитих і ранених. Їм на підмогу навіть кинули танки, але ми теж не лишилися без опіки. Плече нам підставили два найбільші наші союзники — ліс і ніч. Ліс-батько та ніч-мати — найміцніше партизанське подружжя, дорога моя Стефцю. Поклавши понад сотню червонопогонників, ми втратили п’ятьох стрільців, сімох було поранено, і серед них — одного козака-нетягу, якого Дзідзьо виніс на плечах із поля смерті, аби він через тридцять років знайшов тебе, Стефцю моя солодка, в козацькому місті і взяв за дружину. Дзідзьо ніс мене напівмертвого, ніс осінньої ночі, а пісню співав весняну, співав гаївку про чайку, яка в’є гніздечко в розгойданій трощі, бо Дзідзьо вірив у воскресіння, йому було б дуже прикро, якби виявилося, що він цілу ніч пер на собі мерця.

— Не вінчають у церкві? — перепитав я, ніби впав із неба.

— Певно, що ні.

— А де?

— Підпільно, — сказала Стефа.

— Ще так роблять?

— А як інакше?

— Цікаво, — сказав я. — До таїнства вінчання додається ще одна тайна. Ми, Стефцю, неодмінно це зробимо.

Вона так міцно притулилася до мене, що я почув, як б’ється її серце.

— А що тепер у вашій церкві? — спитав я. — Комора для збіжжя?

— Чому це комора?

— Склад для міндобрив?

— Там правлять, — сказала Стефа.

— Хто?

— Батюшка.

— Краще вже комора для збіжжя, — сказав я.

— Ну, чому ж. Люди до Бога йдуть, не до батюшки.

— Он як. А на Великдень гаївки ще водять?

— Водять. Чому ні?

— То, може, ти чула таку? «Вітер трощу гойдає, чайка гніздечко звиває…»?

— Ні, — сказала Стефа. — Не чула.

— А цю?

Я навіть тихесенько наспівав:

Гей, на горі сосна

Висока виросла,

Гей, полюбило дівча козаченька

Високого росту.

— Таку знаю, — зраділа Стефа. — Чому це ти згадав гаївки?

— Так, перед Великоднем.

Я не сказав Стефі, що згадав нашу церкву. Що навіть на Великдень не було мені більшої радості, коли дівчата співали гаївки і на коло виходила моя сестричка Яруся. Вона вся світилася блакитним небесним світлом, і її ангельський голосочок, теж небесно-блакитний, линув увись понад усіма голосами до того козаченька високого зросту, про якого вона співала. І не було кращої дівчини ні в селі, ні в цілому світі за Ярусю, я пишався нею, любив, як ніхто, і думав, що коли до неї прийде той козаченько, то ми станемо з ним найвірнішими друзями. Останньою вісткою від Ярусі була та анонімна посилка з коржиками, яких навчила пекти її мама, але я не тримав образи на свою сестричку, я так само її любив, бо вже знав, що навіть міцний чоловік часто не годен подолати страху, а що казати про тендітне дівча, зіткане з блакитного світла, з великоднім ангельським голосочком, від якого пульсує голуба жилка на тонкому, як у пташки, горлечку. Я лиш потерпав за те, щоб той суджений «високого росту», якому вдалося приворожити Ярусю, не кривдив її, не докоряв тим, що брат у неї бандерівець, не ліз у зболену люблячу душу, бо я був певен, що Яруся любить мене і страждає через те, що так усе сталося. А якщо це не так — то хай буде щасливою, від того і мені камінь з душі.

Наступного вечора я провів Стефу на потяг.

На прощання вона сказала:

— Будь уважний.

Якось так дивно сказала, як ото священики часто повторюють: «Будьте уважні».

— Тобто?

— Будь обережним.

— Де?

— Скрізь. Мені так тривожно лишати тебе самого.

— На три дні?

— А хоч би й на день. Ще ця робота дурна… Весь час думай…

— Стефцю, не треба. Робота як робота. Перед тобою вже досвідчений металург, — похвалився я, хоча насправді металургом не був.

— Сам же казав: пекло.