Василь Миколайович Шкляр - Троща

class="p1">До кузова напхалося повно солдатні, яка повсідалася на лавах уздовж кабіни та під бортами, а решта стояли і терлися смердючими чобітьми об мою голову, плечі, ребра.

— Осторожно с нім!

— Давєзьом тьоплєнькаво, та’ріщ лєйтєнант!

Москалі так заіржали, що загойдався важкий студебекер. Втрачаючи рівновагу, вони топталися по мені чобітьми, та я не відчував болю. Хотів, аби затоптали мене на смерть. У голові билася думка: «Хто? Хто? Хто?»

І хоч не треба все піддавати сумніву, і то не є добре — всіх ставити під підозру, але як би ти, друже Сірку, міркував на моєму місці? Якщо до Струсівського лісу нас покликав «579-й», то чи не мав я права подумати, що це він заманив нас у пастку? Чи не міг припустити, що «579» — код Буревія і гебістам таки вдалося захопити його живим? Хіба не хвалився Свердлов Марійці, що найбільше користі вони мають від спілкування з провідником Буревієм?

«Якби то була правда, то не хвалився б», — сказав Сірко.

«Тоді хто?»

«Ти вижив — тобі видніше. Навіщо питаєш у мертвих?»

Тепер для мене було лише одне виправдання. На допитах я скажу їм не більше, ніж мертві.

Машину так підкидало на вибоїнах, що спресовану москальню кидало з боку на бік, аж тріщали борти.

— Палєгчє, нє скот вєзьош!

Матюччя перло з горлянок, але шофер тиснув і тиснув на газ, ніби його хтось підганяв. Не минуло й години, як студебекер зупинився на подвір’ї обласного УМГБ, схожому на кам’яний мішок. Мені розв’язали ноги, а руки скрутили дротом за спиною.

— Пшол!

Двоє конвойників завели мене сходами до кімнати, яскраво освітленої лампочкою, що звисала під стелею. Великий стіл, на стіні портрет Сталіна, стільці біля столу і попід стінами, а так — більше нікого. Лише в коридорі чулося тупотіння, там якось ураз забігали-заметушилися, дехто несміливо заглядав у прочинені на ширину долоні двері. Краєм ока я помітив у тій вузенькій проймі знайомого носа під щурячими очицями і здогадався, чому лишили відхилені двері. Та мені було байдуже, чи впізнають мене, чи ні. Я не збирався себе вигороджувати. Вони взяли мене зі зброєю в руках і плести казки про те, що я стрілець господарчого відділу, нікого не вбивав і займався лише постачанням харчів, було б зайвим приниженням.

До кімнати, порипуючи чобітьми, зайшло відразу зо п’ять офіцерів. Перший став за столом і дивився на мене доброзичливо й весело. Кругле кирпате обличчя, русяве волосся, зачесане клинцем навскоси донизу.

— Ну, здрастуй, Місяцю ясний! — це був той голос, що давав мені клятву.

Я постановив собі мовчати, нехай від злості уб’ють, закатують до смерті, але тут мене зачепило за живе. Заїло, що цей самовпевнений кирпань назвав мене Місяцем, бо Гак, котрий заглядав у щілину, вже встиг сказати йому, хто я є. Щоб збити гебістові пиху, я відповів:

— Драстуйте, лейтенанте Свердлов.

Він напружився і ще намагався приховати своє здивування, та я повернувся до його начальника з настовбурченим їжакуватим волоссям і, косо всміхнувшись, спитав:

— Я ж не помиляюся, підполковнику Хорсуне, що це лейтенант Петро Свердлов з Умані?

Хорсун, відвісивши щелепу, з підозрою подивився на лейтенанта.

— Тим більше, тим більше, — сказав Свердлов, витискаючи в’ялу посмішку. — Тоді поговоримо, як давні знайомі.

— Мені немає про що говорити з вами.

— Ну, це ти зря.

Він постукав штульбою цигарки об картонну коробку «Казбеку», наче підковував намальованого на ній коня.

— В СБ хлопці розумні, — сказав Свердлов, закурюючи. — Домовимось.

Ну от. І він знає, що я «досвідчений есбіст».

— Я не співпрацюватиму з вами.

— Чому? Ти не хочеш жити нормальним життям?

— Ні. З вами не хочу.

— Чому?

— Тому що я вас не боюся.

Щось було в моєму голосі переконливе. Бо в нашу розмову втрутився підполковник Хорсун.

— Пєрєдайтє єво на слєдствіє капітану Столєшнікову, — сказав він і, роздратований, пішов з кімнати.

Але й на слідстві я переважно мовчав. День, другий, третій… Не те, що не йшов на співпрацю, а поводився, як німий. Вони теж обрали незвичну для них методу і зовсім мене не били, не катували. Дотримували слова, яке дав лейтенант Свердлов у Струсівському лісі. Більше морили голодом. Давали раз на день миску синьої баланди і недогризок хліба. Капітан Столєшніков, вайлуватий білобрисий москаль віком під сороківку, теж довго мовчав. Він голосно сьорбав чай, окріп для якого набирав у коридорі з «титана», кліпав білими віями під білими бровами, сам собі посміхався. Мовляв, нічого, маємо час і на мовчанку. Коли він крутив головою, комір підшитого білим перкалем френча рипів на товстій шиї, як тісна халява на тлустій нозі. Слідчий мені когось дуже нагадував, але я не міг зрозуміти кого.

Найбільшої муки завдав мені капітан Столєшніков, коли кинув на стіл шість світлин і сказав, щоб я назвав усіх, кого впізнаю. Це були фотознімки мертвих. Я впізнав усіх шістьох, хоч вони, скоцюблені і спотворені смертю, були не схожі на себе. Некрасиві, роззуті, бездиханні тіла, покинуті душами. Для щасливої «сімки» серед них не вистачало мене. Навіть на знімку було видно, що кулі прошили Сіркові груди, і я ще тоді побачив, як одна з них, пройшовши навиліт, вирвала жмут вати з куфайки на спині.

Брозова родимка… міцно зімкнуті вуста Сулими… негарно відкритий рот Змія — з-під верхньої губи стирчав кривий зуб… тонкі вуса Сома… Верба із завмерлим криком сича на вустах…

— Ну? — підігнав мене Столєшніков.

— Я їх бачив, але назвати не можу.

— Пачєму?

— Я їх не знаю. Ми того дня зустрілися вперше.

— Панятно. Будєм ждать, пока сможєш.

Він недбало згорнув знімки в шухляду стола і довго дивився на мене з насмішкуватою цікавістю. Потім вийшов у коридор набрати з «титана» окропу, а замість нього боязко, ніби хтось підпихав його межи плечі, просунувся до кімнати Гак. Був у новенькій формі з погонами старшого сержанта. Мабуть, хотів розповісти, як тут добре живеться. Витерши долоню об райтки, простягнув руку. У мене було сухо в роті, але я плюнув йому в лице. Гак з розумінням утерся рукавом і позадкував до дверей. Здається, він навіть не образився.

Зайшов капітан Столєшніков і кинув фразу, яка знов спровокувала мене на розмову.

— Какой дурак упразніл расстрєльную статью? — з жалем спитав він у самого себе.

— Сталін, — сказав я.

Білобрисий Столєшніков збілів на крейду і подивився на мене білими від переляку очима.

— Я нічєво нє ґаваріл.

— Я теж.

Відтоді наші стосунки поліпшилися і слідство пішло веселіше. Мені навіть здавалося, що ми з капітаном Столєшніковим вступили у потаємну змову. Одного разу він сказав, що зміг би мені накрутити «п’ятнадцятку», якби я не воював у сотні «Холодноярці». А так, хоч круть, хоч верть, п’ять років збройного спротиву совіцькій владі множаться