Ольга Соболєва - Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва

- Невже все має бути саме так? – голос Лідії тремтів від сліз. – Я не хочу! Має бути якийсь інший спосіб.

- Ти занадто серйозно ставишся до життя, - награно пхикнула Вісса. – Ми всі з самого початку знали, що колись помремо. Ніхто не живе вічно. Навіть боги! І ні одна з нас ні про що не жалкує. Тим більше в тому, що відбувається, немає і краплі твоєї вини. Тому досить весь час корити себе. Підітри соплі, зроби те, що від тебе вимагають, і повертайся до свого світу! Навіть не думай втратити такий шанс!

Останні слова стара промовила напрочуд сердито. І Лідія знала чому. Жриці приносили клятву раз і на все життя. Нехай їх вибір був свідомим, але тягар божественного благословення на те і тягар. Легко не дається. Тому жриці частенько по-доброму заздрили дівчині і разом будували плани на її майбутнє. Вона єдина, хто мав шанс на життя «після».

- А тепер слухай мене уважно, - знов заговорила Вісса. – Як опинюся за Завісою, я спробую дізнатися що-небудь про Феіру. Адже ти маєш зібрати усі сім дарів богинь. Тому прислухайся до внутрішніх голосів. А тепер допоможи мені спуститися.

- Куди? – отетеріла дівчина, спостерігаючи, як жриця підходить до краю ями.

- В могилу. Куди ж іще? – фиркнула Вісса. – Ото ще вам клопіт залишати тягати мене туди-сюди. Пожалій чоловіка. Та й придивись до нього. Хороший трапився, такими не розкидаються. Тим більше, що він до тебе точно придивився.

Лідія не встигла нічого відповісти. Стара вхопила її за руки та змусила допомогти опуститися на дно ями. Після чого зручно вмостилася, закрила чорні очі та промовила:

- А про поминки я серйозно. Там є напрочуд смачне винце.

Ось так з усмішкою на вустах і затихла Вісса. Лідія спочатку довго стояла над могилою, потім присіла поряд та поринула у роздуми. Останній час вона дуже багато думала. Всі їй казали про інтуїцію, а дівчині навпаки хотілося мати якесь чітке знання. Інструкцію, так би мовити. Та, на жаль, такої не було.

Отямилася Лідія, коли навкруги почали опускатися сутінки. І то тільки завдяки Раймару. Герцог, що присів поряд, обережно поцікавився:

- Ти як?

- Не знаю, - знизала плечима дівчина. – Мабуть, нормально. Таке враження, ніби я потроху звикаю. Це дуже жахливо?

Лідія перевела розгублений погляд на Раймара.

- Ні, - похитав той головою. – Це абсолютно нормально. Так має бути. Інакше з’їдеш з глузду. А нащо мені поряд схиблена на всю голову відьма?

Останні слова герцог промовив з неприхованою іронією, за що одразу ж дістав від знахарки шпиньку під ребра.

З хатини смачно пахло їжею. Виявилося, що відьмолов встиг приготувати непогану вечерю. Проте чоловік одразу ж пояснив:

- Моєї заслуги тут мало. У Вісси все було зібрано заздалегідь. От як так? Виходить, вона передбачила власну смерть?

- Можливо, - зітхнула Лідія, сідаючи за стіл. – Вона майже нічого не розповіла мені. Просто намагалася підбадьорити.

- Жриці любили тебе, - хмикнув Раймар і додав у камін поліно.

Під вечір і справді різко похолодало. Ще й зробилося вогко.

- Навіть не знаю за що, - чесно зізналася дівчина.

- Ніби немає за що! – здивовано обурився відьмолов.

Співрозмовниця перевела на нього здивований погляд. Проте Раймар був зайнятий нарізанням хліба і зовсім не звертав на неї увагу. Лідії навіть здалося, що чоловік сам до кінця не зрозумів, що сказав. А може це вона почула у цій фразі те, що так хотілося?

Роздратовано махнувши головою, молода знахарка взялася за їжу. І була неймовірно здивована смаком. Виявляється Раймар досить гарний кухар. Про що щиро зізналася чоловіку. Той від похвали не відмовився і розповів, як в дитинстві часто бігав до кухарок. Ті частували його свіжим хлібом з холодним молоком, а згодом почали ділитися рецептами.

Після вечері відьмолов наказав Лідії відпочивати, а сам  пішов до лісу, аби зайнятися могилою. Дівчина натомість прибрала зі столу, помила посуд та навіть встигла трішки привести себе до ладу. Повернувся Раймар досить пізно і застав знахарку за дивним заняттям. Та сиділа на хутрі перед каміном. Вона схрестила ноги, руки поклала на коліна, а очі заплющила.

- Що ти робиш? – поцікавився герцог, знімаючи брудну сорочку.

- Медитую, - пробубніла Лідія.

- Знаєш, твоя відповідь нічого мені не пояснює.

- Медитація – це спосіб аби зосередитися і… - дівчина все ж таки відкрила очі та наштовхнулася поглядом на Раймара.

Вона мимоволі оцінила його м’язи, що зараз виглядали особливо рельєфно. Ще б пак! Більше години махати лопатою. Але Лідія продовжувала слідкувати за рухами відьмолова, немов зачарована. І нащо природа робить деяких чоловіків такими привабливими?

- Допоможеш?

- А? – розгубилася у відповідь дівчина і нарешті перевела погляд на обличчя.

- Умитися, - пояснив чоловік та помахав великим металевим глечиком у руках.

Лідія насуплено кивнула. Захопивши полотняного рушника, вона услід за відьмоловом вийшла на вулицю. Нехай тут і було незвично прохолодно, але повітря здавалося неймовірно ароматним. Десь у найближчих кронах привітливо угукнув Ґудзик. Тепер він не відлітав далеко, а виконував роль нічного сторожа, коли подорожні лягали спати. А до того мав час, аби вполювати собі вечерю. На підтвердження цього, зовсім недалеко промайнув знайомий крилатий силует. Зробивши круте піке, пугач розчепірив пазурі і, ледве торкнувшись землі, знову метнувся догори. Вдале полювання завершилося коротким писком. Від чого Лідія здригнулася.