Стюарт Тертон - Сім смертей Івлін Гардкасл

озиваються луною, весь будинок бурчить під вагою тих, хто повернувся з лісу. Усі готуватимуться до вечері.

Я заздрю їхньому вечору, бо на мене попереду чекають темніші справи.

«Набагато темніші. Лакей так просто не здасться».

— Ось ти де, — кажу я, глянувши навколо, чи не почує мене хто-небудь. — Це правда, що ти — те, що залишилося від початкового Ейдена Бішопа?

У відповідь я отримую лише мовчання, і десь у глибині відчуваю, що Денс глузує з мене. Можу лише уявити, що цей суворий юрист сказав би про людину, яка ось так розмовляє сама з собою.

Окрім слабкого світла каміна, у моїй кімнаті темно, слуги забули запалити перед моїм приходом свічки. В мені прокидається підозра. Я підіймаю до плеча рушницю. Коли ми заходили в будинок, єгер намагався забрати її в мене, але я відігнав його, наполягаючи, що це частина моєї приватної колекції.

Запаливши ліхтар біля дверей, я бачу Анну: вона стоїть у куті кімнати, опустивши руки, обличчя безвиразне.

— Анно, — здивовано кажу я й опускаю рушницю. — Якого…

Позаду мене скрипить деревина, мій бік проймає болем. Груба рука тягне мене назад, прикриваючи рот. Я різко обертаюся й бачу перед собою Лакея. На його губах глузлива посмішка, його очі дряпають моє обличчя, неначе хочуть вирити з-під нього те, що вглибині.

Ті самі очі.

Я намагаюсь кричати, але він міцно затуляє мій рот.

Він підіймає ніж. Дуже повільно він проводить вістрям вниз по моїх грудях, а потім б'є ним у живіт, і біль від кожного нового удару затьмарює біль від попереднього, доки не залишається нічого, крім болю.

Мені ніколи не було так холодно, я ніколи не почувався так спокійно.

Мої ноги підкошуються, його руки підхоплюють мою вагу та обережно кладуть мене на підлогу. Він дивиться мені в очі та всмоктує поглядом життя, що з них витікає.

Я відкриваю рот, щоб закричати, але звідти не виходить жодного звуку.

— Біжи, кролику, — каже він, наблизившись до мого обличчя. — Біжи.

42

День другий

(продовження)

Я кричу, підстрибую на ліжку дворецького, але Лакей відразу повертає мене назад.

— Це він? — питає він, озираючись через плече на Анну, яка стоїть біля вікна.

— Так, — каже вона; її голос тремтить.

Лакей нахиляється близько, його голос хрипкий, моєї шиї торкається подих, від якого тхне пивом.

— Недостатньо далеко плигнув, кролику, — каже він.

Лезо входить у мій бік, кров тече на простирадло, з нею витікає моє життя.

43

День сьомий

Я кричу в задушливій темряві, спиною притиснутий до стіни, коліна притулені до підборіддя. Я інстинктивно хапаюся за те місце, куди було ударено ножем дворецького, лаю себе за дурість. Чумний Лікар казав мені правду: Анна зрадила мене.

Мене нудить, мій розум намагається знайти якесь раціональне пояснення, але я бачив її власними очима. Весь цей час вона мені брехала.

«У цьому звинуватити можна не тільки її».

— Замовкни! — сердито кажу я.

Моє серце стукотить, дихання поверхове. Мені треба заспокоїтися, інакше від мене не буде толку. Упродовж хвилини я намагаюся думати про будь-що, аби не про Анну, але це напрочуд важко. Дотепер я не розумів, наскільки часто мої думки тягнулися до неї.

Вона була безпекою, затишком.

Вона була моїм другом.

Трохи посунувшись, я намагаюся зрозуміти, де я прокинувся та чи немає безпосередньої небезпеки. На перший погляд мені нічого не загрожує. Плечами я торкаюся стін, що стоять обабіч від мене, шпарину біля правого вуха пронизує світло, ліворуч від мене картонні коробки, біля ніг — пляшки.

Я підношу наручний годинник до променя й виявляю, що зараз 10:13. Белл ще навіть не дійшов до будинку.

— Ще досі ранок, — полегшено кажу я собі. — Я досі маю час.

Мої губи сухі, язик потріскався, повітря аж загустіло від запаху плісняви, неначе мені в горло запхнули брудну ганчірку. Було б непогано випити чогось, бажано холодного, будь-чого з льодом. Здається, минуло дуже багато часу відтоді, як я прокинувся під бавовняним простирадлом, коли денні муки ще терпляче чекали в черзі по той бік теплої ванни.

Я не розумів тоді, яке це щастя.

Мій носій, певно, проспав у цій позі всю ніч, бо рухатися боляче. На щастя, панель праворуч від мене піддається, я відштовхую її майже без зусиль, і через яскраве світло в кімнаті, до якої я потрапляю, з очей течуть сльози.

Я в довгій галереї, що простягнулася вздовж будинку; зі стелі звісилося павутиння. Стіни з темної деревини, на підлозі валяється багацько старих меблів, вкритих пилом і проточених майже наскрізь шашелем. Обтрусившись, я стаю на ноги й розминаю залежалі кінцівки. Виявляється, мій носій провів ніч у комірці під невеличким маршем сходів, що веде на сцену. Перед запиленою віолончеллю лежать розгорнуті пожовтілі ноти; коли я дивлюся на них, мені здається, що я проспав якусь велику катастрофу, що поки я був у тій комірці, настав і минув судний день.

Якого біса я там робив?

Долаючи біль, я хитко йду до одного з вікон, що йдуть вздовж галереї. Воно дуже брудне, але я протираю рукавом у бруді дірку й бачу внизу садок Блекгіту. Я на верхньому поверсі будинку.

Я звично починаю мацати по своїх кишенях, шукаючи підказки щодо того, хто я тепер, але розумію, що потреби в цьому немає. Я Джим Рештон. Мені двадцять сім років, я констебль поліції, а мої батьки, Маргарет і Генрі, сяють від щастя кожного разу, коли розповідають комусь про мене. Я маю сестру, собаку, я закоханий у жінку на ім'я Ґрейс Девіс, і саме через неї я потрапив на цю вечірку.

Якщо раніше між мною та моїми носіями й були якісь бар'єри, тепер від них майже нічого не залишилося. Я майже не відрізняю життя Рештона від свого. На жаль, спогади про те, як я потрапив у комірку, затуманені пляшкою віскі, з якої Рештон пив учора. Я пам'ятаю, як розповідав старі історії, сміявся та танцював, безрозсудно проживав вечір, який не мав у собі іншої мети окрім розваг.

Чи був там Лакей? Це він сунув мене в шафу?

Я напружую пам'ять, але вчорашня пиятика геть розмита. Хвилювання змушує мою руку інстинктивно простягнутися до шкіряного