Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

з Еміля очей і ніколи з ним не розмовляє, стіни грубезні, на дверях важкий засув. Із вікна не вискочити — занадто високо.

Еміль розуміє, що це сталося не зі зла, Кардель же не знав. Еміль міг би розповісти, поки ще був час, але довіра між ними похитнулася, та й не було потреби. Він і справді втік із вілли «Оксеншерна» в Уппсалі, але не без допомоги. Тоді його врятував брат. Перед домом Буліна Еміль мало не розповів правду, але в останній момент осмикнув себе. Все сталося з найкращих міркувань, навіщо псувати такий щирий подарунок? Тож залишалося віддячити мовчанням.

Еміль Вінґе щулиться в куті, обнімає тонкі ноги, впершись підборіддям у коліна, і в тисячний раз обмірковує дилему, що буквально заворожує його страшною і бездоганною симетрією. Ніхто не допоможе, він залишився сам. Зовсім недавно він розбив мури невидимої в’язниці і здобув свободу, про яку годі було мріяти. Невже потрібно наново звести ті стіни, щоби вибратися з полону, у якому знемагає його тіло? Чи це можливо? Чи можна силою волі повернути свідомість у стан невідання? Чи такий обмін вартий своєї ціни?

Еміль точно не знає.

Час вносить свою лепту. Він забуває лік дням, байдуже споглядає жалюгідний світ навколо й усвідомлює, що один із тих голосів, які невпинно бубонять — його власний. І ось одного дня краєм ока пробігає ледь помітна тінь, миттєвий проблиск світла в досі порожньому просторі. Еміль повертається у бік тіні, і солоні сльози пекуче заливають потріскані губи, що розтягуються в переможній усмішці.

— Сесіл?

32.

Дорога веде на північ через міст, далі через увесь Нор­рмальм, де від морозу потріскують сухі балки, а вікна позакривані віконницями, щоби краще вберегти тепло печей. Сліди від чобіт кружляють довкола озера Трескет із його підступними засніженими болотистими берегами, і прямують на північ, за пагорб з обсерваторією і млином Спельбумскан, що відмахується від сніжинок своїми крилами. Видимість погана, людей надворі мало, а ще менше тих, хто кидає погляд крізь завірюху, щоби роздивитися дивну пару. А ті, хто кидає, не бачать нічого особливого: пальт веде зв’язаного бранця, певно звідника чи ловеласа. Дивує хіба напрям — либонь, збилися з дороги і заблукали серед кучугур.

Митницю Руслаґстулл ці двоє минають без зайвих перешкод. Крізь шибку видно митників, що згорбившись сидять довкола вогнища, гріються бренвіном і грають у кості. Вони такі п’яні і змерзлі, що ні на що не зважають. Кардель прямує вгору, до лісу, ступаючи незайманим снігом. Сліди за їхніми спинами майже відразу ж засипає сніг. Єдині дороговкази — каміння і стовбури. Кардель зупиняється серед хащів, і, зачувши дзюркотіння джерела, яке не здолав мороз, розуміє, що знайшов правильне місце. Пальт розчищає від снігу повалений стовбур. Кидає:

— Сідай.

Кардель стає на коліно, щоби вивільнити руку Сетона, і витягує з його рота слизьку від льоду ганчірку. Тюко спершу розтирає долоні, а потім плечі та руки. На ньому лише сорочка, а короткі штани розщіпнуті на колінах. Виглядає так, ніби його застали в ліжку й дали на збори лише кілька секунд. Сетон застібає сорочку й піднімає комір, підтягує панчохи й обхоплює себе руками.

— Що далі?

Кардель закриває шию лацканом плаща і ховає руку в кишеню.

— Посидимо трохи тут.

Під деревами сніг не такий рясний, більшість сніжинок затримується на плетиві мертвих гілок. Короткий день добігає кінця. Сонце, сховане за хмарами, провалюється за небокрай все глибше і глибше, наче остання крапля крові з рани, що затягується. Слідом за ним надходить темінь. Сетон пересмикується, щоби менше труситися, за раненою щокою цокотять зуби.

— Отже, ти залишився сам на господарстві. Хто би міг подумати? Я був дуже радий бачити, як ти сам спихнув свого товариша у прірву. Вчинок гідний лаврів, далебі. Сподіваюся, це з мене ти взяв приклад. Каліка, а далеко пішов. Від самого початку я був переконаний, що твоя голова така ж дерев’яна, як і ліва рука.

— Останніми роками в мене було чимало добрих вчителів.

— А як же наша Анна Стіна? Скільки ж часу я на неї змарнував, був їй за батька, якого вона ніколи не мала. Як у неї справи? Я був упевнений, що ти радо впустиш дівчину у свої обійми, та, побачивши, як холоднокровно ти зрікаєшся своїх пішаків, припускаю, що ти просто скрутив нещасній в’язи. Сподіваюся, після того, як узяв те, у чому Анна Стіна тобі постійно відмовляла.

Пальт дістає кисет із тютюном, закладає щіпку за щоку, жує і спльовує. Сетон опускає погляд, здригається й оглядається через плече на тіні, які щохвилі стають глибшими.

— Пробач, поговоримо про щось інше. Може, про політику? Завершується останній рік реґентського режиму. Нарешті новий король зійде на шведський трон.

— Сподіваюся, цей буде кращий за попереднього.

— Гадаєш?

Кардель знизує плечима.

— Хлопчина знає ціну війні. Жменя дробу із брудного ствола відправила його батька на той світ після двох тижнів гангрени. Малому тоді не було і чотирнадцяти років. Той хлопець має прагнути миру.

— Ти заткнув за пояс самого Жан-Жака своїми поглядами на виховання; ніщо так не спонукає юнака до миролюбності, як демонстративне вбивство батька. Жартую. Ну, гаразд, століття теж добігає кінця.

— Дуже вчасно.

— Гадаєш, наступне буде кращим? Нарешті настане золота доба?

— Принаймні передумови для цього непогані. Раніше точилися нескінченні війни, одна безглуздіша за іншу. За кожен крок уперед проливалася кров. Хочеться вірити, що страждання чогось таки навчають. Багато хто говорить про нові ідеї, нові порядки.

Тюко Сетон глузливо посміхається.

— Чув я про них. Гарно французи заправляють. Тільки що буде тоді, коли наситяться кров’ю, а ніж гільйотини затупиться? Брехуни змагатимуться за прихильність плебеїв, і трон дістанеться найхитрішому? Навіть у королів бувають порядні сини. Так, шанси невеликі, але краще вже ризикнути, ніж доручати керівництво державою владолюбним шахраям. А що, як плебс позбудеться кайданів рабства? Хто ними управлятиме тоді? Тупа й агресивна бидлота відразу ж візьметься закидувати винуватців своїх злиднів бруківкою. Дурні самозакохані телепні годяться лише на те, щоби перетворювати дрова на попіл.

Сетон замовкає, струшує головою і складає руки на грудях.

— Хоча, яка різниця, цифри в календарі нічого не змінюють. Правда в тому, що життя занадто коротке, щоби робити висновки з минулого. На чужих помилках не вчаться. Кожне покоління — це зуби дракона. Краще не стає, хіба що інакше. Такі, як ми, завжди відрізнятимуться від інших силою, хитрістю і здатністю ненавидіти. Ми міцнітимемо й підніматимемо нову зброю, завдаючи один одному ще більшої шкоди і не переймаючись загубленими життями. Ми танцюватимемо довкола цього душогубства, доки не протопчемо шлях до могили для всього людського роду.

Сетон регоче.

— Можу підтвердити свою точку зору доказом. Поглянь на нас обох. Яка різниця, чи маю я рацію, якщо ти сильніший? Тому ти мене уб’єш.

— Фактично тебе вбиває холод.

У голосі Сетона вчувається докір.

— Ти ж розумієш, що нічого цим не виграєш? Найбільші злочинці завжди на волі. А як інакше? Це неминучий процес, якщо в людської істоти з’являється влада, що дозволяє втілити всі мрії. Чого варті статки багатіїв, якщо вони змушені підкорятися законам, писаним для