Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

мало бути в Сесіла. Сам я ніколи про таке не мріяв, бо й гадки не мав. А що як і на мене десь поруч чекає щастя? Може, і з мене будуть люди, і кохання підвернеться? Після сьогоднішнього дня не залишиться жодних перешкод і відмовок, окрім страху.

— Кожен, хто насмілиться назвати тебе боягузом, матиме справу зі мною.

Еміль раптом відступає назад, у схованку.

— Сюди йдуть поліцейські!

«Сосисок» четверо, усі в синіх плащах і крислатих капелюхах, поцяткованих снігом. Ритмічно крокують услід за очільником, іноді ковзаючи на слизькому і правою рукою тримаючись за руків’я шабель. Зупиняються під брамою Буліна, один із них заходить всередину і стукає. Хтось відчиняє двері. «Сосиски» заходять один за одним, обтрушую­чи сніг із гамашів на сходах. Еміль витягує із жилетної кишені свій «Бюрлінґ», звіряє час і задоволено киває.

— Як я і думав. Поки що все йде за планом.

Поки вони чекають, здіймається така завірюха, що доводиться затулятися руками і дивитись на білий світ крізь розчепірені пальці. Через чверть години охоронці виходять із брами, ведучи когось під руки. Тепер уже й Кардель починає метушитися. Один із чоловіків попереду кульгає, опираючись на тростину. Він із голови до п’ят закутаний у шубу на вовчому хутрі. Еміль не приховує збентеженості.

— Першим іде Булін, але ведуть когось іншого!

Кардель кладе руку на плече Вінґе.

— Емілю, у мене не було іншого виходу.

— Ти про що?

— Ти же сам змусив мене заприсягтися…

— Жане-Мішелю, що відбувається?

— Я про те, щоби здобути перемогу будь-якою ціною.

— То як?

— Тоссе приніс мені список внутрішнього кола, і я його прочитав. Емілю, твій план був блискучий, але цілком безсилий проти тих імен. Це те саме, що зайцеві битися з вовками серед загризених трупів його сородичів. Усе, чого ти домігся би,— ніж у бік і повні чоботи каміння, щоби вирушити на дно Котячого моря. Удача ніколи не була на нашому боці, а тепер і поготів.

— Невже Едман? Луде? Ройтергольм? Герцог-реґент? Модее?

Кардель сумно зітхає і хитає головою.

— Щось у цьому дусі. Краще тобі не знати.

Попри заметіль очі Еміля округлюються, хоча погляд у них порожній. Його розум гарячково перебирає сотні думок.

— Тож ти домовився з Буліном і надав мені змінений список. Отже, то був не поспішний почерк Тоссе, а твій!

Еміль не в змозі приховати розгубленість.

— Жане-Мішелю, чим же ти його підкупив, адже ми такі безсилі?

— Я вибрав два невідомих мені імені зі списку, який здобув Тоссе, і сказав, що вони теж фігурують у листі пані Руденшельд. Збрехав наосліп, подумки благаючи Бога, що­би Булін погодився піти мені назустріч заради тих двох членів ордену.

— А якщо Булін викриє обман?

Кардель тримає в руці підроблений Емілем лист.

— Не викриє. Їхні імена ввійшли у цей список поруч із вигаданими і взятими з газет. Самого ж Буліна я викреслив.

— А що взамін?

— Життя, Емілю, передовсім твоє. Ти сам мене до цього змусив.

— Яким чином?

— Ти ж першим мене врятував. Я говорив із Блумом, він про все довідався. Тепер я знаю, чому Петтер Петтерссон гніє на дні Ріддарф’єрдена. Якби не ти, на його місці був би я. Ти пішов до Кроока і привів його до Прядильного дому, щоби показати, де собака зарита. Петтерссона звільнили завдяки тобі. Хіба ти сам не казав, що друзями нам більше не бути? Якби ти дотримувався власних настанов, усе закінчилося би не так. Як я міг учинити інакше?

Чоловіки вже зовсім поруч, Булін грайливо вітається, прикладаючи два пальці до шапки з вовчої шкури. Двоє поліцейських раптово хапають Еміля за плечі.

— Чому ви мене хапаєте?

Кардель підходить ближче, віддирає лапи «сосисок» і тягне Еміля за шию до себе. Шепоче йому просто у вухо:

— До божевільні, Емілю. Вислухай мене уважно. Я доб­ре знаю, що ти вже втікав із таких місць. Коли виберешся звідти — будеш вільний, бо вже нічим їм не загрожуватимеш. Хто ж слухатиме вигадки якогось навіженого про неіснуючу змову? Забудь про все. Життя, про яке ти мрієш, чекатиме на тебе за стіною завтовшки менше долоні. Я впевнений, що ти впораєшся.

Мікель обіймає Еміля. Той хоче щось сказати, але передумує і тільки мотає опущеною головою.

Ансельм Булін роздратовано покашлює.

— Перепрошую, що втручаюся в такий сентиментальний момент, але холод дошкуляє, а ми ще не закінчили.

Кардель відводить погляд від Еміля і простягає Буліну листа, однак відразу ж висмикує конверт із простягнутої руки старого. Булін киває «сосискам», ті підводять зв’я­за­ного чоловіка.

— Як і домовлялися.

Гроші обмінюють на товар. Булін перевіряє, що купив, здивовано прицмокує, перечитуючи імена і задоволено киває. Розриває аркуш уздовж і впоперек, а тоді обертає­ться до поліцейських:

— Кожен, хто зараз роззявить рота, прожує і ковтне оце, отримає по таляру.

Жоден із «сосисок» не може відмовитися від такої пропозиції. Булін причащає кожного шматком паперу й не зводить із них очей, аж поки з кутиків їхніх уст не проступає чорнило.

— Чудово, от і все. Панове, дякую за зустріч. Унизу на Хеппсбруні, якщо не помиляюся, чекає візок, що відвезе молодого пана Вінґе до нової оселі. Пане Карделю, було неймовірно приємно мати з вами справу, але сподіваюся більше ніколи вас не побачити. Мої найкращі побажання!

Купка людей тане. «Сосиски» гамірно розбираються парами — двоє ведуть Еміля Вінґе вниз до набережної, ще двоє вертаються з порожніми руками. Кардель дістає з-за пояса обривок мотузки, виданий йому в перший день служби пальтом. Обережно обмотує зв’язані руки Сетона, у якого зі спотвореного рота стирчить закривавлена ганчірка, і незграбно лаштує неслухняними пальцями правої руки такий-сякий вузол.

— Ти диви, я цілих п’ять років ношусь із цією клятою мотузкою, і оце вперше вона стала мені у пригоді. Я вже думав, що так і лежатиме без діла…

31.

Емілеві дісталася окрема камера. Долівка встелена сіном, як у корчмі чи стайні. У кутку стоїть надщерблений фаянсовий горщик — його треба ставити під двері в обмін на миску з їжею, схожою на покидьки. Зазвичай це вівсяна каша, підбита смальцем, що збилася у в’язкі грудки. По неділях дають солоний оселедець, після якого неможливо втамувати спрагу. Вікно забите дошками майже до самого верху. Стіни подряпані і вкриті написами червоного, коричневого і чорного кольорів — тим, що виявилося під рукою. Дещо можна навіть прочитати: мрії про помсту й покарання, плотські бажання і пекельні муки ворогів. Нічого із цього йому не на користь. Судячи із руху сонячних променів, його вікно дивиться на захід. Якби міг дістатися вище, то побачив би Місто-між-мостами, націлені один на одного зубці Хеппсгольмена й Хеппсбруна. Ніч довга, а день короткий і тьмяний. До стіни по той бік коридору примикає недосяжна груба, яку все одно ніколи не палять. У камері холоднеча, Еміль рятується тим, що пхає сіно між курткою і сорочкою. Звідусіль чути божевільних, тут ніколи не буває тихо. Безупинні крики, бубоніння і завивання просочуються крізь стелю і дощану підлогу, де розташовані такі самі крихітні комірки, як і ця, щільно набиті хворими. Хтось сміється і плаче, шепче й молиться, гепає у стіну, гримить посудом, стогне від насолоди чи болю. Звідси не втекти. Охорона не зводить