Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

просто лиш оце. Тут воно все!

Сонце опустилося на пів руки над небокраєм, коли їхня

машина видряпалася ще на один підйом, подолавши їх тисячу. І

тут Вей загальмувала та зразу й двигуни заглушила. Фаєз

підвівся, спершись ліктями на щиток. Голден тихо лайнувся собі

під ніс.

— Добре, — мовив Фаєз. — Добре, що хоч шукати довго не

довелося.

Перед ними було щось. Воно незграбно втулилося у видолинок

між двома пагорбами. Його величезний панцер нагадував

перламутрову білину, яку Елві бачила в стінах руйновища, але

нічого архітектурного ця штука в собі не мала. Загалом це були

радше комахоподібні тілеса, що своїми довгими ніби-ногами

хитляво впиралися в ґрунтову твердь. Два більші придатки

витикалися з його спини: один сірий і розтрощений, і з діри тут

виднів екзоскелет, усередині якого не було нічого, крім пилюки, а другий незграбно сюди-туди хитався. П’ять чорних кілець у

верхній частині черева нагадували очі, але вони не зміщувалися,

не фокусувалися на машині й людях. Принаймні Елві чогось

такого не помітила.

— Що воно таке? — запитала Вей. Тут Елві укмітила, що

рушниця уже в тієї жінки в руках. А вона й не бачила, як сталося

це переміщення.

— Я не знаю, — призналася Елві. — Досі я нічого подібного не

бачила.

— А я бачив, — сказав Голден. — Це одна з їхніх машин. Хоч би

що було те, що спроєктувало протомолекулу, воно… мало

подібні витвори на станції між кільцями. Але ті були дрібніші. І

я бачив, як одна з них убила людину.

— І ви скажете мені, — рівним та спокійним голосом запитала

Вей, — що цій штуці мільярдів два літ?

— Так мені здається, — відказав Голден.

Фаєз тихенько свиснув.

— Не мертве те, що вилежалось вічність. Чи що воно там таке.

Пустельний монстр ворухнувся, якось мов п’яно, на незграбних

ногах. Його єдина дієздатна «рука» вигнулася в напрямі людей, а тоді безсило опала, сягнувши ґрунту. Всеньке його тіло

затряслось, захиталось, коли воно спробувало її підняти знову.

— Гляньте! — мовила Елві. — Ближче до задньої частини.

По всьому видолинку, поміж обома пагорбами, кам’яниста

поверхня

була

геть-чисто

вигризена.

Ані

стеблинки

грибоподібної трави не лишилося. Не видно було ні ящірок, ні

птахів. От ніби яка величезна рука пройшлася тут із губкою і

начисто протерла краєвид. А придивившись пильніше, Елві

добачила, що ноги потвори несуть усе живе догори й пхають до

невеликих хітинових отворів унизу черева.

— Воно так… їсть? — мовила вона.

— На тій станції солдати, — заговорив Голден, — спробували

підірвати одне таке гранатою. А ті машини вбили вояка, що

жбурнув гранату, й використали його тіло. Там-таки його й

переробили. Перетворили на пасту, якою й залатали свої

ушкодження.

— В цьому є сенс, — мовила Елві. — І під час подій на Еросі

протомолекула перебудовувала біологічні системи для своїх

цілей.

— Добре, що ви підтвердили це, докторесо Окойє, — сухо

відгукнулася Вей. — То як, на вашу наукову думку: може воно

становити загрозу експедиції?

— Звісно, може, — сказала Елві, а Голден видав якийсь

булькотливий звук своєю горлянкою.

Потворисько сіпнулося вперед, утратило рівновагу й упало, але

якось ізнову зіп’ялося на ноги. Видовище нагадувало чи то

недоламану іграшку, що все ще шеберхає, чи то пса, якого

переїхала автівка, й він корчиться у смертних муках. Воно і

лякало, й зачаровувало, й Елві ніяк не могла відірвати погляду.

— Гадаю, нам треба тікати звідси, — запропонував Голден, від

страху вимовляючи слова швидко-швидко. — І то мерщій.

Негайно!

— Не для того ж ми сюди припхались! — заперечила Вей, підносячи рушницю до рівня плеча.

— Та що ви робите! — закричав Голден. — Чи ви не чули, що я

розказав, як ці робили замазку?

Вей відповіла тим, що відкрила вогонь. Трасуючі кулі

виводили червоні лінії у повітрі, й маленькі вибухи освітлювали

кожне місце, куди влучали. Потвора позадкувала, заточуючись

та вимахуючи «рукою», але