Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

пальці аж сверблять від бажання схопитися за пензлик, — тоді вона розуміє, що цей шлях призначено не їй.

Але вже занадто пізно обирати інший.

Закарі Езра Роулінз іде коридорами Гавані, зрозумівши раптом, що, власне, не знає, де кімната Мірабель, адже навіть не подумав розпитати її про це. Він зазирає до бальної зали, схожої на печеру, де бачив дівчину востаннє, але в пивниці порожньо. Над полицями з вином мерехтить намальована жінка з укритим бджолами обличчям, і Закарі, перш ніж знову піти геть, бере цікаву на вигляд пляшку й кладе собі в торбу. Це якесь невідоме червоне вино з ліхтарями та схрещеними ключами.

Потім він підіймається якимись іншими сходами, що ведуть нагору з бальної зали, і не знає, де опинився. Знову потрапив зі знайомих місць до незнайомих.

Хлопець зупиняється, намагаючись визначити своє місцеперебування за закутком, оздобленим книжками, самотнім кріслом і маленьким столиком, що змайстрований зі зламаної колони. На ньому стоїть горнятко, але замість чаю всередині горить свічка.

Між книжковими полицями Закарі помічає невеличку латунну пластинку з кнопкою, схожу на старовинний вимикач. Хлопець натискає її.

Книжкова полиця відсувається вбік, відкриваючи вхід до прихованої кімнати.

«Щоб дізнатися всі місцеві секрети, знадобиться ціла вічність, — зауважує голос у голові. — І щоб розгадати бодай частину таємниць». Закарі не сперечається із цим.

Щойно знайдена кімната скидається на щось зі старих маєтків або історичних фільмів про загадкові вбивства. Темні дерев’яні панелі й зелені скляні лампи. Шкіряні канапи й покладені один на один східні килими, укриті книжковими полицями стіни, одна з яких розсунулася, щоб пустити хлопця всередину. Поміж книжками висять картини в рамах, підкреслені галерейним світлом, а ще в кімнаті є справжні двері, що ведуть до коридору.

На протилежній стіні висить велетенське полотно. Нічний ліс, серпик місяця проглядає між гілками, а поміж деревами стоїть величезна пташина клітка; вона така велика, що на жердинці всередині, де мала бути пташка, зображений чоловік, який самотою сидить у своїй в’язниці, відвернувшись від глядача.

Дерева навколо клітки вкриті ключами й зірками, що звисають з гілок на стрічках, стирчать з гніздечок або попадали на землю. Побачене нагадує Закарі про кроликів-піратів. Мабуть, цю картину намалював той самий художник. Якщо вже про це зайшла мова, бджолина панна з пивниці теж може бути його творінням.

Перед картиною, пильно її розглядаючи, стоїть Доріан. Він убраний у довге, глибокого синього кольору повстяне пальто без комірця, воно чудово скроєне, дуже личить чоловікові й прикрашене відполірованими ґудзиками з дерева чи кістки у формі зірочок, тож пасує до картини. Пальто доповнюють відповідні штани, але стоїть Доріан босоніж.

Він обертається, коли книжкова полиця за спиною Закарі стає на місце.

— Ти тут, — каже чоловік, і це більше нагадує спостереження про це місце загалом, а не зокрема про те, що Закарі прийшов з-поза книжкової полиці.

— Так, я тут.

— Мені вже здавалося, що ти наснився.

Хлопець і гадки не має, що відповісти на такий коментар, тож відчуває полегшення, коли Доріан повертається до споглядання картини. Він, напевно, думає, що п’яні оповідки теж йому наснилися, і це, певно, на краще. Закарі підходить ближче, і вони пліч-о-пліч розглядають чоловіка в клітці.

— Мені здається, наче я бачив його раніше, — зізнається Доріан.

— Ця картина нагадує мені про садок колекціонера ключів з вашої книжки, — каже Закарі, і чоловік подивовано обертається до нього. — Я прочитав її, вибачте, — перепрошує він автоматично, насправді не почуваючись винним.

— Не варто вибачатися, — заспокоює Доріан. Він знову відвертається до картини.

— Як почуваєтеся? — цікавиться Закарі.

— Наче втрачаю глузд, але якимось повільним і до болю чарівним способом.

— Ага, розумію. Отже, вам краще.

Доріан усміхається, і хлопець замислюється, як можна сумувати за чиєюсь усмішкою, якщо бачив її лише раз.

— Так, краще. Дякую.

— Ви забули взути черевики.

— Я ненавиджу черевики.

— Ненависть — занадто сильне почуття, щоб відчувати його до черевиків.

— Більшість моїх почуттів серйозна, — відповідає Доріан, і Закарі знову не знає, що на це відповісти, але чоловік рятує його від цього обов’язку.

Він ступає крок до хлопця, опинившись раптово й неочікувано близько, простягає руку і кладе йому на груди над серцем. Хлопець не одразу розуміє, що саме відбувається. Він доводить свою надійність. Аж дивно, як легко відчути серцебиття навіть крізь светр.

— Ти насправді тут, — тихенько повторює Доріан. — Ми обидва насправді тут.

Закарі не знає, що сказати, тому просто киває, і вони прикипають одне до одного поглядами. У карих Доріанових очах є теплота, якої раніше він не помічав. Над лівою бровою в нього шрам. Кожна людина складається з безлічі деталей. Безліч коротеньких історій, і так мало можливостей їх прочитати. Слова «Мені хотілося б на те поглянути» видаються якимись незграбними.

Хлопець дивиться, як очі Доріана схожим способом мандрують його шкірою, і замислюється, скільки в них спільних думок.

Доріан опускає очі на свою руку й зітхає.

— Ти що, в піжамі? — дивується чоловік.

— Так, — озивається Закарі, збагнувши, що досі вбраний у свою піжаму в синю смужку, і заходиться від сміху з абсурдності цього всього, а Доріан, трохи повагавшись, і собі сміється.

Регіт щось змінює — щось губиться, а щось нове з’являється. І хоча Закарі не знає, як описати те, що сталося, між ними двома раптом виникає легкість, якої раніше не було.

— Що ти шукав на книжковій полиці? — запитує Доріан.

— Намагався дізнатися, як бути далі, — пояснює хлопець. — Шукав Мірабель, але не міг знайти, а потім заблукав і став шукати щось знайоме, і зрешою знайшов вас.

— А я — щось знайоме? — цікавиться чоловік, і Закарі кортить сказати: «Так-так, ти надзвичайно знайомий, і я не знаю, як це сталося». Утім, у цих словах забагато правди, і натомість він запитує:

— Якби ви загубилися в часі, то де б перебували?

— Маєш на увазі, коли я загублюся?

— І це теж, — погоджується Закарі попри розуміння, що завдання знайти загубленого в часі чоловіка може бути значно складнішим, ніж він гадав. Він переводить очі на картину.

— А як ти почуваєшся? — цікавиться Доріан у відповідь на роздратовану зневіру, якої не приховує обличчя хлопця.

— Наче я вже втратив глузд, а життя після того, як його втратиш, — це якийсь караван загадок.

Закарі дивиться на чоловіка