Вікторія Ковзун - Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун

– Справді? – здивувався інший вартовий. – І що — цікаво ото ночами на зорі втуплюватися?

– Та сиджу зараз і думаю, що таки цікавіше, ніж цілу ніч мордувати себе на варті, намагаючись не заснути!

– Нічого, нам ще не довго залишилось: за годину-дві має приїхати принц і взяти все у свої руки. Тоді й відіспимося…

– Принц… Знаєш, а на його честь навіть зірку названо! – вказав рукою.

Другий вартовий гмикнув і звів свій погляд до неба.

– На чиюсь честь зорі називають… а на чиюсь — сторожові пости, – мовив він. – І чого так?..

Але відповіді на його запитання не послідувало, бо товариш-астроном уже на повну рахував єдинорогів. Дротик діяв безвідмовно.

Тоді вартовий зітхнув та відвів свій погляд від зір.

– Опа! – вигукнув він. – Друже, ти що — заснув? А хто це мені розказував, як важливо у нашому становищі забути про здоровий нічний сон? – та скоро й він порушив це правило, звалений дротиком.

І дуже добре, що саме догорів його смолоскип, інакше б тут могло стати ду-у-уже гаряче…

Я уже зібралась кинутись до шатра, як зненацька перед очима все поплило. Кілька секунд я нічого не могла з цим вдіяти, але взяла себе в руки та рішуче струсонула головою – нарешті зоровий фокус повернувся на місце.

«А зараз – коронна мука а-ля "встати на ноги, на яких категорично заборонено стояти"!» – подумала в передчутті та зціпила зуби.

Фатальний стогін ледь не вирвався на волю, та я звелась на ноги й не видала жодного звуку. Світ закрутився, фарби змішались… Тіло виказало бажання тут же повернутись в попередню позицію – і то з епічним «бахом» – але поки я ще володіла ним та жорстко придушила наростаючий бунт.

«Я піду до шатра – до цього шатра! – і мені начхати, як я це зроблю, але я це зроблю!!!» – заволала подумки й тяжко пошкутильгала вперед.

Якщо подумати, то десять метрів – це ніщо. Десять метрів – це дріб’язок, це майже нуль. Але десять метрів – це вічність, це злам і смертельна тортура! Нога, на якій я стрибала, думала, що не дострибає – але всі прекрасно чули мій наказ.

І ось я вже торкнулася цупкої тканини, уже нагнулась та відкинула важкі поли… Тріумфальне «так!» загладило весь біль, і я блаженно шугнула всередину. Але те, що я там почула, змусило мене здригнутись.

– Керрі? – прошепотів Піт Аллен.

Раніше я чула цей голос не більше десяти хвилин – але такий голос не забудеш ніколи. Навіть його шепіт вразив мене до глибини душі, нажахав, як рев найстрашнішого звіра! Світло вогнища ледь-ледь проникало до шатра, я бачила лише скручену постать. Та й цього було достатньо: уява вже малювала, як він готується до смертоносного стрибка, кидається на мене…

– Ні! – вирвалося в мене.

– Що за… – сторопів він. – Прокляття! Це ти?! – схоже, мій голос володів такими ж властивостями, бо він також мене упізнав.

Я сахнулась і хотіла рвонути з шатра… Але погляд зачепився за цікаву деталь: надто неприродною була його поза. Я придивилась пильніше і зрозуміла: Піт Аллен був зв’язаний по руках і ногах.

– Тебе схопили? – прошепотіла здивовано.

– Зловтішаєшся? – кинув ядуче.

– Нема мені більше, що робити!

– Аякже: у вельможних убивць власних служниць завжди знайдуться цікавіші справи!

Мої груди обурено здійнялись. І це мені каже розбійник?!

– Як на людину, що зв’язана по руках і ногах і якої вже завтра може не бути в живих, ти забагато собі дозволяєш!

– Розмріялась! – гаркнув той. – За кілька годин тут уже будуть мої хлопці й рознесуть цей табір вщент!

– Це ти розмріявся! Бо за годину, – перекривила його я, – тут уже буде принц, і щось мені підказує, що це не табір буде рознесено вщент.

Піт Аллен змовк та відвернувся. Я виловлювала з темряви його риси, і мені враз стало так соромно… Бо як я могла сказати таке людині, яка вже завтра може розпрощатися з життям? О, як же зіпсували мене останні дні, що я стала такою бездушною!

Але він — розбійник. Найбільш відомий на цілий Кеталь! Можливо, вбивця… головоріз, безчесна людина… І він зневажає мене. Через те, що думає, ніби я убила служницю? Хіба вбивці зневажають убивць?..

– Як тебе схопили? – запитала я.

– Тобі справді цікаво? – видушив Піт Аллен. – Гаразд, тоді слухай. Прогулювався я лісом, аж раптом бачу: хтось по землі валяється, і в нього два вовки вчепились. Підбігаю ближче — королівський охоронець. Я таких типів — страх не люблю! Але виймаю шпагу, розкидаю вовків і нахиляюсь оглянути рани. Та краще б цього не робив: за секунду хтось зі всього дуру вганяє мене ззаду по голові, і я вже кочусь по землі. Але відразу вирубитись не виходить, і я ще встигаю почути, як той, кому я щойно врятував життя, роздає товаришу поради, як мені краще та міцніше зв’язати руки.

Я здригнулась. І що за людина переді мною? Невже це справді той розбійник, про якого говорить весь Кеталь?..

Може, він бреше? Та я відчуваю, що ні…