Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

звучав хрипко, наче каркання.

— Так, значить, ми проїхали пустелю?

Том показав пальцем на велику долину.

— Дивіться!

Вона обернула голову, напіврозтуливши рота. Пальці дібралися до горла та легенько прим’яли шкіру м’якими брижами.

— Слава Богу! — сказала вона.— Уся сім’я тут.

Ноги її підігнулись, і вона сіла на підніжку.

— Ма’, вам недобре?

— Ні, просто зморилася дуже.

— Ви так і не спали?

— Ні.

— Бабці було зле?

Мати подивилася на свої руки, що тепер безсило лежали в неї на колінах, як стомлені коханці.

— Це я хтіла зачекати, аби не казати вам. Аби все гаразд було.

— Так бабці погано,— сказав батько.

Мати підняла очі та глянула на долину.

— Бабуня померла.

Вони вп’ялися в неї очима — усі, й батько запитав:

— Коли?

— Ще до того, як нас уночі зупинили.

— Так ось чому ти не хтіла, аби нас обшукували.

— Я боялася, що ми не доїдемо,— сказала вона.— Казала бабці, що нічо’ не змінити. Сім’ї тре’ проїхати пустелю. Я ж їй казала, усе казала, а вона вже була на Божій дорозі. Ми не могли ставати в пустелі. У нас же молодь, малі... і Ружа Шаронська в тяжі. Я ж їй усе сказала.— Вона підняла руки і на мить затулила обличчя.— Її тре’ поховати там, де красиво, зелено,— стиха промовила мати.— Щоб дерева були, а навколо файно. Хай уже голову складе тут, у Каліфорнії.

Родина подивилася на матір з якимсь острахом перед її незламністю.

Том вимовив:

— Ісусе Христе! Так ти провела з нею всю ніч!

— Уся родина мала доїхати,— нещасним голосом відповіла мати.

Том наблизився до неї впритул і поклав нені руку на плече.

— Не чіпай мене,— мовила вона.— Я витримаю, тільки не чіпай. Я маю вистояти.

— Тре’ нам далі їхати,— сказав батько.— Тре’ нам спускатися.

Мати поглянула на нього.

— Можна... можна я спереду сяду? Не хочу туди повертатися... не можу більше. Зморилася вкрай. Сил нема.

Вони залізли на вантажівку, намагаючись уникати поглядами моторошної картини — небіжчиці, накритої ковдрою — навіть голова була щільно загорнута. Вони рушили до своїх місць і намагалися не дивитися ні на горбочок під ковдрою, що мав би бути носом, ні на крутий виступ підборіддя. Намагались уникати цього видовища — і не могли. Руті з Вінфілдом, притиснувшись одне до одного якомога далі від тіла, втупилися в обриси фігури.

І Руті прошепотіла:

— Ось бабуня, вона зовсім мертва.

Вінфілд урочисто кивнув.

— Вони зовсім не дихає. Страшенно мертва.

І Ружа Шаронська стиха сказала Конні:

— А її не стало просто в нас на очах...

— Відки ми знаємо? — заспокоював він її.

Ел піднявся на складені речі, щоб звільнити місце в машині для матері на сидінні. Ел вирішив трішки поприндитися, тому що відчував смуток. Хлопець сів поряд з Кейсі та дядьком Джоном.

— Ну, пора їй було. Думаю, час її настав,— почав Ел.— Усі мають померти.

Кейсі з дядьком Джоном обернулися до нього: очі в них не мали жодного виразу, дивилися на Ела так, нібито він був кущем, який раптом з якогось дива заговорив.

— Ну хіба не правда? — запитав Ел.

Вони відвернули погляди, лишивши Ела засоромленим, похмурим і пригніченим.

Кейсі подивовано промовив:

— Усю ніч безперервно — вона була зовсім сама, наодинці з нею.— І провадив: — Джоне, така жіноча любов лякає мене. Змушує боятись — і почуватися покидьком.

Джон спитав:

— Чи це гріх? Чи можна щось у цьому назвати гріхом?

Кейсі приголомшено обернувся до нього:

— Гріх? Ні, ніякого гріха в цьому нема.

— Я ніколи нічо’ не робив, аби не нагрішити,— мовив Джон і задивився на довге обгорнуте тіло.

Том, мати й батько влаштувалися на передньому сидінні. Том відпустив гальма і витиснув зчеплення. І важка вантажівка рушила, пирхаючи та трусячись, смикаючись униз по схилу. Сонце світило їм у спину, а золотаво-зелена долина розстилалася перед ними. Мати повільно похитала головою.

— Як тут миленько,— сказала неня.— От якби вона це побачила.

— От якби ж то,— озвався батько.

Том поплескав по керму.

— Вона була надто стара,— сказав він.— Вона б нічо’ тут не побачила. Дідо, той згадав би, як бачив індіанців, у преріях бував, як ще молодим хлопцем був. А в бабці перед очима б так і стояла хатинка — перший будиночок, де вона жила. Вони були надто старі. Хто справді все побачить, так це Руті з Вінфілдом.

— Ти, Томе,— сказав батько,— говориш уже як дорослий чоловік, сливе як проповідник проказуєш.

А мати сумно всміхнулася.

— Так і є. Том виріс — так виріс, що я й не наздожену його.

Вони з’їхали згори, повертаючи, петляючи, то гублячи долину, то знову віднаходячи. І гарячий подув долини долетів до них з пахощами розігрітої зелені, смолистим запахом шавлії, мадій. Уздовж дороги затріщали цвіркуни. По стежці повзла гримуча змія; Том прибив її, розчавив і лишив корчитися.

— Про мене,— сказав Том,— тре’ нам розшукати слідчого, де б він не був. Маємо її розгорнути і поховати пристойно. Скільки в нас грошей, тату?

— Десь сорок доларів,— відповів батько.

Том розреготався:

— Ісусе, та ми файно починаємо! Нічо’ з собою не привезли.

Він гмикнув, а потім його обличчя миттєво посуворішало. Він насунув кашкет низько на очі. І вантажівка покотилася згори в широку долину.

Розділ 19

олись давно Каліфорнія належала Мексиці, а її землі — мексиканцям; потім ринула орда обдертих, одержимих лихоманкою американців. Вони були настільки одержимі жагою землі, що захопили ці наділи — украли землі Саттера, землі Ґерреро, забрали маєтки, пошматували їх, гарчали і сварилися за них, ці несамовиті голодні люди; вони чатували з рушницями на вкраденій землі. Вони побудували будинки й комори, засіяли землю зерном і розорали. І все стало власністю, і власність запанувала скрізь.

Мексиканці були слабшими і втекли геть. Вони не могли опиратися, тому що не бажали нічого на світі, на відміну від американців, одержимих жадобою землі.

Потім минув якийсь час; ці поселенці — сквотери[21] — перестали бути сквотерами і стали власниками; і їхні нащадки виросли, діти дітей з’явилися на землі. І вони вгамовували свій голод, дикий хижацький голод, який змушує рвати зубами, вигризати і який можуть приспати лише