Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

І хрипко додала:

— Знаєте, нам тре’ пустелю переїхати, всій сім’ї. Ви ж це знаєте.

Дядько Джон озвався:

— З тобою все гаразд?

Минула мить, перш ніж мати відповіла.

— Усе гаразд. Мабуть, це я так, уві сні.

І за деякий час бабця затихла, а мати непорушно лежала поруч.

Минули нічні години, і над вантажівкою згустилася темрява. Іноді пролітали машини, прямуючи на захід або ще далі; іноді з заходу траплялися великі вантажівки, які прямували на схід. Зірниці повільним каскадом танули над обрієм на заході. Було вже близько півночі, коли родина наблизилася до станції біля Деґґетта. Дорога була залита електричним світлом, горіла неонова вивіска: «ТРИМАЙТЕСЯ ПРАВОГО БОКУ. СТОП». Інспектори тинялися по офісу, але щойно Том під’їхав, вони вийшли і стали під довгим козирком. Один занотував номер ліцензії та підняв капот. Том спитав:

— Що таке?

— Інспекція агропромислового комплексу. Нам треба переглянути всі речі. Якісь овочі або насіння є?

— Ні,— відповів Том.

— Ну, все одно треба перевірити ваші речі. Розвантажуйте машину.

Тут мати ледве спустилася з вантажівки. Неньчине обличчя опухло, а очі дивилися жорстко.

— Послухайте, містере. У нас є хвора, стара жінка. Нам тре’ її до дохторя везти. Не можна зволікать.— Вона, здавалося, стримувала істерику.— Ви не можете змушувати нас чекать.

— Так? Ну, нам усе одно треба вас перевірити.

— Присягаюся, нічо’ в нас нема! — закричала мати.— Присягаюся, що нема. Бабуня страшенно хвора.

— Вам, здається, теж недобре,— сказав полісмен.

Мати намагалася підтягнутися, щоб залізти на борт, і вклала в це всю силу.

— То дивіться,— сказала вона.

Інспектор спрямував ліхтарик на старе, зморщене обличчя.

— Їй-Богу, так і є,— промовив він.— Так, кажете, нема у вас ні насіння, ні фруктів, ні овочів, ні кукурудзи, ні апельсинів?

— Ні, нема. Присягаюся!

— Тоді їдьте. А лікаря можете викликати в Барстоу. Усього вісім миль до нього. Їдьте.

Том заліз у кабіну та завів мотор.

Інспектор повернувся до свого напарника.

— Не міг я їх затримувати,— сказав він.

— А може, це був блеф,— відповів другий.

— О Ісусе, ні! Бачив би ти ту стару, яке в неї лице. Ні, не блеф.

Том збільшив швидкість, їдучи до Барстоу, і в цьому маленькому містечку зупинився, виліз та обійшов вантажівку. Мати висунулася.

— Усе гаразд,— сказала вона.— Нам тре’ поспішати, не спинятися, а то, боюся, не встигнемо.

— Ну! А як там бабця?

— Вона... ну... нівроку. Їдьмо далі. Тре’ ж звідси вибратися.

Том похитав головою і відійшов.

— Еле,— покликав він,— заправимось, а далі ти поведеш.

Він під’їхав до цілодобової заправки, залив бак, радіатор і картер. Потім Ел сів за кермо, Том підсунувся скраєчку, а батько — посередині. Вони рушили в пітьмі, й маленькі схили неподалік Барстоу лишилися позаду.

— Не знаю, що на маму найшло,— сказав Том.— Сказилася, наче собака, блохою вкушена. Це ж недовго — речі оглянути. То казала, що бабця слаба, то тепер каже, що їй краще. Не передбачити, що утне. Щось із нею не те. Мо’, у дорозі з глузду з’їхала.

— Та мама сливе така, як ще дівувала,— мовив батько.— Тоді була просто дика, шалена. Їй море по коліно було. Я гадав, вона за дітей дбатиме, вгамується, та куди там. Ой, Христе мій! Згадаю, як вона домкрат схопила й ну махати... не хтів би опинитися на місці того, хто цю штуку в неї забирав.

— Не знаю, який ґедзь її вкусив,— сказав Том.— Чи не ушкодилася чимось.

— От за чим не рюмсатиму,— промовив Ел,— це коли наша мандрівка скінчиться. Досхочу маю цієї чортової машини, ситий під зав’язку.

— Ти збіса гарно роботу провів,— сказав Том,— добру машину обрав. Майже не було з нею клопотів.

Усю ніч вони продиралися крізь задушливий морок, і зайці, потрапляючи у світло фар, щосили довгими пружними стрибками тікали від машини, яка трусилася по дорозі. На світанку попереду сяйнули вогні Могаве. Перше проміння осяяло високі гори на заході. У Могаве взяли води, мастила та поповзли далі до вершин, і тепер світання осявало родину в усій повноті.

— Ісусе, пустелю проїхали! — сказав Том.— Татку! Еле! Заради всього святого, чуєте! Пустелю проїхали!

— Я страшенно втомився, мені вже байдуже,— відповів Ел.

— Хоч’, я поведу?

— Ні, зажди трохи.

Вони проїхали через Тегачапі в осяйному ранку, і за ними стало сонце, а потім вони раптом побачили внизу розлогу долину. Ел натиснув на гальма і став посеред дороги.

— Ісусе! Дивіться! — крикнув він.

Виноградники, фруктові сади, широка рівна долина, зелена й чарівна, дерева, висаджені рядами, і фермерські будиночки.

А батько промовив:

— Господи Всемогутній!

Далині — міста, містечка, сади, поля, і вранішнє сонце заливає велику долину золотим сяйвом. Позаду засигналили машини. Ел рвонув до узбіччя та припаркувався.

— Хочу, аби ви все роздивилися.

Вранішнє сонце заливало золотом зернові поля, ряди верб, евкаліптових дерев, висаджених рівненько.

Батько видихнув:

— І не гадав навіть, що отаке буває.

Персикові дерева і гаї волоських горіхів, темно-зелені плями помаранчів. Між деревами — червоні дахи і повітки — комори, де повно добра. Ел вийшов і розходив ноги.

Він покликав:

— Ма’, вийдіть, погляньте. Ми вже приїхали!

Руті з Вінфілдом спустилися згори, а потім стали мовчки, у благоговійному остраху, пригнічені видовищем великої долини. У серпанку імли танули відстані, й земля все розчинялась і розчинялась удалині. На сонці зблиснув вітряк, і поворот млинового крила здалеку нагадував геліограф[20]. Руті з Вінфілдом дивилися на це, і дівчинка пошепки промовила:

— Каліфорнія.

Вінфілд беззвучно поворушив устами, повторюючи це по складах.

— Тут є фрукти,— уголос промовив він.

Кейсі й дядько Джон, Конні й Ружа Шаронська спустилися з машини. І всі вони стояли мовчки. Ружа Шаронська почала поволі відкидати пасма волосся назад, а коли мимохідь позирнула на долину, повільно опустила руку.

Том спитав:

— А де мама? Я хочу, аби мама побачила це. Чуєте, ма! Ходіть-но сюди.

Мати забарливо спускалася до них, тримаючись за бортові дошки.

Том побачив її та скрикнув:

— Господи, ма’! Чи не заслабували ви?

Обличчя в матері застигло, наче замазка, поблідло, як стіна, а очі, здавалося, глибоко запали, повіки почервоніли й набрякли від утоми. Її ноги торкнулися землі, й мати зібралася на силі, тримаючись за борт, щоб не впасти. Її голос