Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

Малий застебнув комбінезон і слухняно поліз нагору, на борт, порачкував до бабиного матрацу, а потім до Руті.

Вантажівка їхала в смерканні, і край сонця торкнувся обрію, осяявши пустелю червоним.

— Що,— сказала Руті,— не лишили тебе там, та?

— Я сам не схотів. Там не так затишно, як тут. Лягти не можна.

— Ну, не турбуй мене, не базікай,— сказала Руті,— бо я спати лягаю, а коли прокинемося, то вже будемо там! Том так казав! Ото весело буде — красиву країну побачимо.

Сонце зайшло і лишило в небі велике осяйне коло. Під брезентом стала суцільна темрява, а в кінці тунелю виднів плаский трикутник світла. Конні з Ружею Шаронською притулилися до борта, а розпечений вітер хитав над ними намет, брезент хльоскав і бився над головами. Подружжя приглушено перемовлялося під навісом, так, щоб ніхто не почув. Коли Конні звертався до Ружі, то шепотів їй просто у вухо, і дружина робила так само. Вона сказала:

— Схоже на те, що ми нікуди не дістанемося, все їдемо без кінця. Не можу більше, сил нема.

Він нахилився до її вуха:

— Мо’, завтра вранці доїдемо. Мо’, тобі ліпше відпочити?

У сутіні він провів рукою їй по стегну. Вона відповіла:

— Ні. Ти мене до сказу доведеш. Годі.

І обернула голову, щоб почути його відповідь.

— Мо’... коли всі заснуть.

— Мо’, і так,— відповіла вона.— Але почекаймо, доки заснуть. Ти мене до сказу доведеш; мо’, вони й не заснуть.

— Ледь себе стримую,— сказав він.

— Знаю. Я теж. Але давай поговоримо, як облаштуємося, а поки що відсунься, а то до сказу мене доведеш.

Він трохи відсунувся.

— Ну, як приїдемо, одразу почну вечорами навчатися,— сказав він. Вона глибоко зітхнула.— Дістану книжку, де про це надруковано, і звідти купон виріжу.

— Як довго це буде, по-твоєму? — спитала вона.

— Як довго — що?

— Як довго ти навчатимешся, перш ніж станеш заробляти і ми лід купимо?

— Не можу сказати,— поважно промовив він.— Не можу достеменно сказати. Тре’ як слід навчатися, до Різдва.

— От як закінчиш курси, так і лід купимо, про мене.

Він тихо захихотів, наче кудкудакав:

— Ти перегрілася. Нащо тобі лід для охолодження на Різдво?

Вона захихотіла теж:

— Ну так. Але ж лід будь-коли потрібен. А тепер годі. Ти мене до сказу доводиш!

Сутінки згустились у безпросвітну темряву, і над пустелею в теплому небі засяяли зірки — колючі, гострі, іскристо-променисті,— і небокрай видавався оксамитовим. І спека змінилася. Коли сонце стояло високо, гарячінь ніби шмагала, переможно била, але тепер вона здіймалася знизу, від самої землі, загусла і приглушена. Запалили фари вантажівки, і вони підсвічуванням ніби трохи розмивали шосе попереду, вихоплюючи обабіч смужку пустелі. Іноді у вогнях фар зблискували чиїсь очі, але жодна тварина не з’являлась у світлі. Під брезентом було непроглядно темно. Дядько Джон з проповідником лежали обійнявшись посередині вантажівки, спираючись на лікті, й дивилися, як ззаду пролітає дорога. Їм було видно крізь пітьму, як силуети матері й бабці іноді похитуються навпроти від поштовхів. Дядько Джон звернувся до проповідника:

— Кейсі,— почав він,— ви у нас із головою, зна’те, що людям робити.

— А з чим?

— Не знаю,— відповів дядько Джон.

— Ну й замороку ти мені задав! — сказав Кейсі.

— Ну, ви ж проповідником були.

— Слухай, Джоне, що це ви всі торочите своєї, мене з себе виводите: проповідником був. Проповідник така ж людина.

— Так, але ж особлива людина, інакше не був би проповідником. Я хочу... ну... як ви гадаєте: чи буває так, що людина іншим нещастя приносить?

— Не знаю,— відповів Кейсі.— Не знаю.

— Ну, бачите... я жонатий був... одружився з файною, чудовою дівчиною. А одного разу вночі в неї живіт заболів. І каже вона: «Прошу: поклич дохторя». А я й кажу: «Якого дідька, ти просто переїла».— Дядько Джон поклав Кейсі руку на коліно й подивився крізь темряву на проповідника.— Як вона на мене дивилась... Усю ніч стогнала, а наступного дня померла.— Проповідник щось мугикнув.— Бачите,— вів далі дядько Джон,— я вбив її. А потім намагався якось злагодити все, виправдатися — про дітей турбувався. Хорошим намагався бути — та не можу. Впиваюся, буяню.

— Кожен по-своєму божеволіє,— сказав Кейсі.— От і я теж.

— Так, але ж у вас нема гріха на душі, як у мене.

— Звісно, у мене є гріхи,— тихо сказав Кейсі.— Ніхто не без гріха. Гріх — це те, у чому ми не певні. А ті, які в усьому певні, безгрішні начебто — ну, таким сучим дітям я, якби Богом був, точно зад би надрав і просто з небес викинув. Терпіти таких не можу!

— Відчуття в мене таке,— мовив дядько Джон,— ніби я нещастя всій своїй сім’ї приношу. Відчуваю, що тре’ мені піти — і хай так буде. Душа болить, не хочу нещастя приносити.

Кейсі швидко промовив:

— Одне знаю: хай людина робить те, що має робити. Не можу тобі сказати. Не можу. Не знаю, чи це везіння, чи невезіння. Але одна є на світі річ, в якій я певен — от певен, та й годі: ніхто не має права іншому світ зав’язувати. Хай сам живе як знає. Помогти йому, мо’, і слід, але не вказувати, як жити.

Дядько Джон розчаровано протягнув:

— Так ви не зна’те?

— Не знаю.

— Думаєте, це гріх — дати дружині померти, у гріб загнати отак-о?

— Ну,— сказав Кейсі,— для іншого це була би просто помилка, але як ти вважаєш, що то гріх — значить, гріх. Людина на землі сама свої гріхи створює.

— Мені тре’ поміркувати над цим,— заявив дядько Джон, ліг на спину та підібгав коліна.

Вантажівка рухалася над розжареною землею, і час непомітно спливав. Руті з Вінфілдом уклалися спати. Конні витяг ковдру, накрив себе і Ружу Шаронську, і вони возилися там у спекоті, стримуючи подих. Минув час, і Конні відкинув ковдру — і вітер овіяв прохолодою їхні мокрі тіла.

На другому кінці вантажівки мати лежала на матраці біля бабці; мати не могла нічого бачити в темряві, але відчувала, як бабин організм бореться за життя, як б’ється серце, чула дихання, тяжке і рвучке, наче ридання. І мати знов і знов повторювала: