Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

земля, вода, і чарівне небо над головою, і зелена соковита трава, і набухлі корінці злаків. Вони настільки підкорили все це своїй власності, що вже нічого не знали про довкілля, їхні нутрощі вже не терзало жадання багатьох акрів землі, блискучого леза рала, сівби і вітряка, який б’є крилами в повітрі. Вони більше не прокидалися засвітла, слухаючи сонне цвірінькання пташок, яке потім змінювалося на галасливі крики, і не зустрічали ранковий вітер, який обвівав будинок, доки хазяї чекали на перше проміння, щоб вийти на любу серцю межу оранки. Ці речі були втрачені, і злаки вимірювалися тепер доларами, і земля оцінювалась основною сумою плюс відсотки, і врожаї скуповувалися та продавалися ще до того, як були посаджені. І тепер недорід, посуха, повені стали для них не смертю, яка уривала життя, а всього-на-всього збитками. І вся їхня любов була заглушена грішми, а несамовита пристрасть розтанула, інтерес було втрачено, і вони зовсім перестали бути селянами, перетворившись на дрібних гендлярів, що торгують злаками, на дрібних виробників, які мають продавати врожай перш, ніж знімати його. Тоді ті фермери, які не були вправними гендлярами, втратили свої землі, а вправні гендлярі отримали їх. Хоч яким розумним був селянин, хоч як він любив землю і злаки, що зростали на ній, він не міг вижити без навичок доброго крамаря. Та час минав, бізнесмени купували ферми, ферми розросталися, проте кількість їхня меншала, їх лишалася дещиця.

Тепер землеробство стало промисловістю, і власники стали жити як у Давньому Римі, хоча й не знали історії та не підозрювали про це. Вони завозили рабів, хоча не називали їх рабами: китайців, японців, мексиканців, філіппінців. Ці люди могли прожити лише на рисі та бобах, як казали бізнесмени. Їм багато не треба. Вони й не знають, що робити з великою заробітною платнею. Погляньте лише, як вони живуть. Погляньте лише, як вони їдять. А почнуть вередувати — депортуйте їх.

І весь час господарства розростались, а власників ставало дедалі менше. На великих землях ставало жалюгідно мало фермерів. І завезених рабів били та залякували, морили голодом, доки одні не втекли до себе додому, а інші озлобилися, стали опиратись, і тоді їх або забили, або виселили з країни. А господарства все ширшали, а власників усе меншало.

І культури змінилися. Замість ланів посадили фруктові дерева, а у видолинках стали вирощувати овочі, щоб усіх годувати: салат, цвітну капусту, артишоки, картоплю — усе чахле, похиле. Людина могла стоячи працювати косою, плугом, вилами; але їй доводилося повзати жуком між грядками салату, згинати спину і тягати довгий лантух між рядами бавовни, плазувати навколішках, наче на покаянні, через латки цвітної капусти.

І вийшло так, що господарі більше не працювали на своїх фермах. Вони обробляли землю на папері; забули саму землю, її запах, її відчуття і пам’ятали лише, що володіють нею, пам’ятали лише про прибутки і збитки. А деякі господарства зросли настільки, що годі було уявити, й одна людина не могла ними порядкувати, тож треба було дивізію бухгалтерів, які б відстежували відсотки, прибутки і збитки; і треба було хіміків, які аналізували б ґрунт і збагачували його речовинами; і управителів, які б стежили за зігнутими людьми, що рухалися вздовж грядок так стрімко, як лише було здатне тіло. Тоді такий селянин справді ставав гендлярем і отримував крамницю. Він платив людям, і продавав їм їжу, і отримував гроші назад. А за деякий час він узагалі не зважав на людей, не платив, натомість вів бухгалтерський облік. Ці господарства давали продукти в кредит. Людина могла працювати і годувати себе, а коли роботу було виконано, раптом виявлялося, що вона заборгувала компанії гроші. І власники не лише не працювали на фермах: багато хто з хазяїв у вічі не бачив ферм, якими вони володіли.

І тоді пограбовані рушали на Захід — з Канзасу, Оклахоми, Техасу, Нью-Мексико, Невади, Арканзасу — сім’ї, роди, клани з земель, розораних тракторами. Вагони, каравани безпритульних, голодних; двадцять тисяч, і п’ятдесят тисяч, і сто тисяч, і двісті тисяч. Вони тяглися потоком через гори, голодні, невгамовно-тривожні, як мурахи, метушились у пошуках роботи — піднімати, штовхати, тягнути, колупати, різати — будь-що, будь-яку роботу, навіть найтяжчу, аби мати крихту в роті. Діти голодують. Нам навіть нема де жити. Немов мурахи, метушилися в пошуках роботи, їжі, а більше за все — землі.

Ми не іноземці. Американці в сьомому коліні, а ще в роду були ірландці, шотландці, англійці, німці. Один наш предок бився за революцію, а ще, знаю, багато наших предків боролося в Громадянську війну — з обох сторін. Американці.

Вони були голодні, а ще — затяті. І прагнули знайти дім — а знайшли тільки ненависть. «Окі»... Власники ненавиділи цих «зайд», бо знали, що самі зманіжені — а «окі» сильні; що самі ситі — а «окі» голодні; і, можливо, власники чули від своїх прадідів, як легко забрати землю у зманіженої людини, якщо ці заброди жорстокі, голодні та озброєні. Власники ненавиділи їх. А в містах «окі» ненавиділи крамарі, бо знали, що в цього народу чирва світить, і нічого ці люди не куплять. Нема нічого легшого, ніж заслужити презирство крамаря, і нема нічого легшого, ніж заслужити повагу,— просто бути протилежністю. Міщани, дрібні банкіри ненавиділи «окі», тому що нічого не могли з них мати. У цих людей нічого не було. І робітники ненавиділи «окі», тому що голодний повинен працювати, а якщо повинен працювати, то отримає роботу, і тоді заробітна плата автоматично знижується, і ніхто не отримає більше.

І пограбовані мігранти стікалися до Каліфорнії — двісті п’ятдесят тисяч, триста тисяч. Позаду їхала нова партія тракторів, щоб орати землю, й орендарі мусили тікати. І нові хвилі текли по дорозі, нові хвилі знедолених та безпритульних, озлоблені, закляклі в досягненні мети, небезпечні.

І якщо каліфорнійці хотіли багатств, заощаджень, вищого статусу в суспільстві, розваг, розкошів, банківського страхування, то нові варвари прагнули лише двох речей — землі та харчів; і для них ці дві речі буди єдиним цілим. І тоді як бажання каліфорнійців були туманні й невизначені, бажання «окі» були зримі: добре зрошені поля, щоб було зручно їх обробляти, гарні зелені лани, такі родючі, що земля аж пересипається в руках; трави — пахощі можна відчути; овес — можна розжовувати, доки в горлі не запече солодким. Людина може споглядати неоране поле, і знати, і бачити подумки, що тут можна недарма гнути спину і рвати жили,— це все принесе врожай капусти під сонячним