Вільям Фолкнер - Шум і лють, Вільям Фолкнер

хутко перевезли до Джексона, то він би навіть і різниці не помітив. Але йому як Компсону така простота й на думку ніколи не спаде. Давай нам тільки щось складніше. І взагалі навіщо було з цим зволікати? Аби дочекатися, поки він вирветься на вулицю й накинеться на школярочку на очах у її рідного батька? Я про це так кажу: надто довго з цим зволікали, а відтяли зашвидко. Я знаю ще принаймні двох, які потребують чогось такого, до того ж одну з них зовсім недалеко шукати. Хоча я не певен, чи й це запоможе. Як я завжди кажу: вдалася шльондрою, то шльондрою й помре. Але ви дайте мені хоч добу, щоб не пхалися до мене з порадами про ймовірний курс акцій ті трикляті нью-йоркські жиди. Не треба мені мільйонних виграшів — ловіть на цей гачок смоктунів-початківців. Дайте мені тільки чесний шанс повернути свої гроші назад. А вже як це у мене вийде, то можете осюди вселити хоч і всі мемфіські борделі та бедлами: парочка хай ляже в моє ліжко, а хтось третій хай сяде за мій стіл — ґречно прошу!

8 квітня 1928 року

Блякло й холодно світав новий день, рухомим валом сірого світла накочувався з північного сходу, але не падав росою, а розсипався неначе щонайдрібнішими пилоподібними ядучими часточками, і вони, коли Ділсі відчинила двері своєї халупини й стала на порозі, уп’ялися з боків їй у шкіру — опади не опади, а якась загадкова речовина, наділена властивістю ніби рідкого, не зовсім загуслого мастила. Стара негритянка мала на голові чорного жорсткого бриля, насадженого на хусткотюрбан, а тіло їй прикривали шовкова пурпурова сукня й накидка бурого оксамиту, оторочена облізлим хутром недовідомого походження. Постояла Ділсі хвильку на порозі, звівши навстріч непривітній погоді своє незліченно-поморщене й запале обличчя та сухорляву, стерту до білини риб’ячого черевця долоню, а тоді відгорнула полу накидки й оглянула перед сукні.

А та сукня, королівсько-примерхлого кольору, порожнисто спадала з її плечей на зів’ялі перса, потім щільно обтягувала живіт і знову обвисала, ледь роздимаючись над нижніми спідницями, які, мірою наростання весняного тепла, скидатимуться верства за верствою. Замолоду була Ділсі дебела жінка, але тепер тільки кістяк її громадився, абияк задрапований худою, не підтримуваною жиром шкірою, що тужавіла хіба що на повному, мов початковий період водянки, животі, от ніби її м’язи й тканина були колись хоробрістю й силою духу, що їх точили-точили, поки й пожерли зрештою дні та літа, і тільки сам кістяк лишився бовваніти нездоланним румовищем над черевом, глухим та дрімливим, підносячи над собою опале й кощаве, наразі підставлене негоді обличчя з виразом водночас покірливим і якось по-дитячому здивовано-засмученим.

Земля довкола того порога була геть гола. Її неначе яка патина покривала, начовгана численними поколіннями босих ніг і подібна до відтінку старого срібла чи до стін мексиканських ліплянок. Біля хатини, затіняючи її в літню пору, росли три шовковиці, й молоде їхнє листя, яке згодом стане широким і супокійним, немовби людські долоні, пласко тріпотіло-струменіло під рвучким вітром. Його поривом невідь звідкіля принесло двох сойок, немов дві шмати чи два клапті паперу, й закинуло на шовковичне гілля, де вони й загойдалися, пірнаючи і знову зводячись на вітрі, та кидаючи йому свої хрипкі зойки. Тут іще три сойки приєдналися до тих двох, і вже усі вп’ятьох запірнали, заверещали на розколиханих гілках. Знову одчинилися двері хатини, й ще раз на порозі стала Ділсі, цим разом у чоловічому фетровому капелюсі, у синьо-вибляклій ситцевій сукні, надягнутій на обстріпані спідниці, та в армійській шинелі, й попрямувала через подвір’я до кухні, а сукня струменіла туди-сюди навколо її ніг, нерівно роздуваючись під вітром.

За хвилину вона вийшла з кухні, це вже під парасолею, навкіс націленою у вітер, і перейшла подвір’я до купи нарубаних дров, там поклала була незакриту парасоль на землю, але тут-таки, ледве упіймавши, потримала мить, роззираючись надовкола. Потім її закрила, поклала на землю, набрала оберемок полін, підняла парасоль, нарешті якось її розкрила й донесла дрова до ґанку й, хистко втримуючи їх на зігнутій руці, примудрилася закрити парасоль і поставити в кутку зразу за дверми. Дрова висипала в ящик біля плити. Скинула шинель і капелюха, смик брудний фартух із цвяха, надягла його й заходилася розпалювати вогонь у плиті, стукочучи ґратками й гуркаючи конфорками. Тут до неї долинув із горішнього майданчика задвіркових сходів голос місіс Компсон.

Та стояла, однією рукою кутаючи горло в комір чорного саєтового халата. Другою рукою вона тримала червону гумову грілку й гукала, з того ж таки майданчика: «Ділсі…» — через рівні та безвиразні проміжки часу, в мовчущий сходовий колодязь, який спадав у цілковиту пітьму, а потім уже яснів, немовби відкривався, від сірого віконця. «Ділсі…» — кликала вона тоном безбарвним і розміряно-неквапливим, от ніби й не сподівалася на якусь відповідь. «Ділсі…»

Ділсі ж таки обізвалася й перестала плитою гуркотати, але не встигла старенька й кухню перейти, як місіс Компсон «заділсіла» знову, а поки перейшла їдальню й виткнулася головою в рельєф навпроти сіровіконного сплеску, господиня встигла ще раз «ділсінути».

— Іду! — відгукнулася стара негритянка. — Вже йду! Ось я тутечки! Хай лиш нагріється, так і наповню вам грілку. — І, підібравши спідниці, вона розпочала своє сходження, геть затуливши собою те сіре світельце. — Покладіть її на підлогу, а самі назад, у ліжечко.

— Я ніяк не могла дотямити, в чім річ, — завела своє нарікання місіс Компсон. — Я прокинулась і лежала не менше години, та так і не почула жодного звуку з кухні.

— То покладіть її на підлогу, а самі назад ідіть, у ліжко! — повторила Ділсі. — Тяжко долала вона, така безформна, надсадно сопучи, сходинку за сходинкою. — Ось за хвилину розпалю вогонь, а ще за дві воно й нагріється вам.

— Я ж не менше години вилежувалася, — знову завела своєї місіс Компсон. — То й надумала: певне, ти сподіваєшся, що я сама спущуся вниз та й розпалю вогонь!

Тут Ділсі досягла вершини сходів, узяла грілку.

— Ось зараз буде вам гаряченька, — сказала вона. — Ластер, бачте, заспав, бо півночі просидів на тій виставі. Та я вже й сама розпалю. Ну, то йдіть собі, не будіть усіх інших, а я вже сама попораюсь.

— Якщо вже ти попускаєш Ластерові, щоб виконував свою роботу абияк, то сама й страждай за нього, — сказала місіс Компсон. — Джейсон не похвалить, як дізнається. Сама знаєш.

— Не на Джейсонові грошики він квитка брав, — мовила Ділсі. — За це вже будьте спокійні.

Й розпочала