Софія Чайка - Віщий сон, або Інтуїція, Софія Чайка

Розділ 34

 

 

Кохаю тебе.

Вона мріяла почути ці слова. І ось вони пролунали. Що ж тепер?

Замість всепоглинальної радості Яна відчула ще сильніший біль. Майбутня розлука надривала їй серце. Тепер, коли вона знала, наскільки серйозно до неї ставиться Остап, що почуває, розлука здавалася дівчині справжніми тортурами.

Розумні думки про те, що Остап зобов'язаний летіти до батька, не дарували заспокоєння. Яна намагалася тимчасово викинути з голови спогади про їхні зустрічі та навіть непорозуміння. Замість цього вона направляла роздуми в конструктивний бік — на роботу. Виходило не дуже добре. Точніше — взагалі не виходило. Яна ловила себе на думці, що мимоволі повертає голову, варто високої чоловічої фігури з'явитися в поле її зору.

Зітхнувши, вона спробувала зосередитися на ранковій п'ятихвилинці. Це потребувало чималих зусиль, і не тільки тому, що Остап не виходив у неї з голови. Минулої ночі, вперше за останні тижні, Яні наснився давній сон. Темна вода не випускала її зі своїх обіймів, затягуючи все глибше. Та ще й цей регіт над марними зусиллями вибратися, позбутися небезпеки...

Яна прокинулася від власного плачу й пораділа єдиному: що це — лише ненависне сновидіння. Невже разом з Остапом відлетіла частина її впевненості в собі, і тепер повертаються колишні страхи?

— Ти як?

Яна сіпнулася від несподіванки, коли Сергій нахилився до її вуха. Він, як і в старі добрі часи, зайняв для неї місце й до тепер сидів мовчки. Однак похмурий вигляд Вороного не залишав сумнівів, що запитання попереду.

— Нормально, — Яна удала, що слухає чергового лікаря. — А що, нездало виглядаю?

Яна пошкодувала, що не нанесла найпростіший макіяж. Можливо, тоді б вдалося уникнути хворобливої розмови. Хоча, кого вона може обдурити? Принаймні, не Сергія.

— Ніби ні.

— Ніби?

— Не збивай мене. Що сталося?

— Сон поганий наснився.

— Зрозуміло, — Сергій закинув ногу за ногу й знову нахилився до її вуха. — Як почувається Тереза ​​Вацлавівна?

— Поки без змін. У всякому разі, так було, коли я заходила до неї перед п'ятихвилинкою. Добре, що не гірше.

— Добре. А як…

— Сергію, може ти нарешті перейдеш до основного?

Яна поглянула другові в очі й зрозуміла, що він хвилюється за неї. Напевно, вже знає, що Остап полетів додому.

— Я, звичайно ж, не екстрасенс... — Яна підвела брову в очікуванні, поки що не розуміючи, до чого він хилить. — Дурнувато почуваюся.

— Хочеш мене налякати чи навпаки? — спробувала пожартувати Яна, але Сергій з ображеним виглядом відкинувся на спинку стільця й ​​схрестив руки на грудях.

— З жінками неможливо розмовляти серйозно. А я, між іншим, хотів, як краще.

 Дівчина зітхнула й примирливо штовхнула Вороного ліктем.

— Не дуй щоки. Тобі не пасує. Розповідай, а я уважно послухаю.

— Я тільки хотів сказати... що ти йому дуже сильно подобаєшся. Якщо це буде залежати тільки від нього, він обов'язково повернеться.

Несподівана заява з вуст приятеля на деякий час позбавила Яну здатності до мовлення. Пройшли хвилини, поки вона зуміла сказати:

— Мені здавалося, що ти його ненавидиш.

— Він не панянка, щоб подобається мені чи навпаки. Чоловіка ж можна або поважати, або ні. Так ось — визнаю, що він не дурень, а це означає, що він прилетить до тебе.

Яна змусила себе стримати сльози.

— Спасибі тобі, Сергію. Я сподіваюся, що саме так все й буде.

— Не треба мені дякувати. Взагалі-то я планував мовчки спостерігати за тим, що з цього вийде.

— Навіщо ж тоді сказав?

— Я й сам не знаю. Та й вигляд у тебе... понурий, чи що.

— Пожалів, значить.

— Та ну вас, жінок! І так — недобре, і по-іншому — зле. Чому одразу «пожалів»? Наступного разу ані слова не скажу. — Сергій помовчав хвилини зо дві, перш ніж продовжити: — А з іншого боку, чому я пожаліти не можу? Ти мені небайдужа. Я тобі друг чи не друг?

— Друг.

— Ось! Ти ж мене жаліла, коли моя Галя від мене пішла?

— Було таке. Але мені здалося, що тобі це не дуже сподобалося.

— Що дружина пішла — не сподобалося, це точно. А ось твоя увага — зовсім інша справа.

— Сергію, — Яна намагалася підібрати відповідні до цієї нагоди слова, але не зуміла й сказала правду: — Я кохаю його. Мої почуття навряд чи зміняться. Навіть якщо щось піде не так. А ти — мій найкращий друг.

— Гаразд, навіщо дарма сподіватися. Друг, значить друг. Вище голову, Синичка. До речі, здається, про твою пацієнтку говорять.

 

* * *

 

Яна прямувала в терапевтичне відділення й міркувала про Терезу Вацлавівну, коли її покликали. Це був знайомий голос. Вона повернула голову й Ед випростався, відштовхнувшись від стіни.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍