Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

залементіли перестрашені люди, опинившись віч-на-віч перед дикими хащами. В розпуці плакали, благали не кидати їх у нетрі, в пащу звірям. Не помогло. Їх поскидали «на виселєніє». Приголомшені, знявши руки до Бога, стояли вони в болоті-дичині, провожаючи очима баржу, єдиного віддаляючогося свідка життя, тепер вже на віки втраченого. Що можуть робити з голими руками ці виселенці, як звикнуть, зрідняться з долею, з тією гробовою природою наші південні «виселенці» – Господь знає. Чи хоч дочекаються вони першої посилки – обіцяної начальством – знаряддя та провіянтів? Чи може це та голосномовна «ліквідація куркуля як кляси»? Правдивіш, що так.

Така приблизно доля й шлях стелиться кожному з нас з «доброю поведінкою», як дістане «вільну висилку». Запроторять десь у глушу, і попробуй звідтіль вирватись на Україну…

21 червня.

Виряжали на пересильний пункт другий етап – 280 чоловік. Пішов і Покутинський, намічений мій компанійон до втечі, та багато інших гарних хлопців. Вибирали молодших, здоровших.

Виявилося, чому й куди забирають людей. Весна, показавши природу лицем, немилосердно висміяла всі пляни-наміри дурноверхих проектодавців та туполобих Дзєржинських та Бокшів. Природа сказала, що ніяка сила не то за 4 роки (п’ятилітка в чотири роки), а й за 40 літ залізниці в багні, у нетрах не збудує. Ото ж є наслідки невмолимого вислову природи: вся праця цілої зими, всі жертви, покладені в снігах, болотах, пішли в нівець; ніхто тим не покористувався. Наші просіки, гори дерева, сотні будівель залишаться ще кращим пристановищем повноправного тут володаря-медведя. Сила людська перекидається десь до Архангельського порту, вантажити на кораблі дерево до Америки. Підуть ще й туди страждати нещасні арештанти та океанських раків виснаженими тілами годувати.

Тяжкі були картини проводів. В’язні звикли один до одного, кожний пізнав собі побратима в нещасті, подав адресу рідні, сподівається листів, посилки, одежі на зиму, – і раптом все зруйноване: його женуть у невідому далечінь. Сумні відходили етапні, прибиті дивилися вслід осталі. Прощання, сльози, прохання писати, переслати посилку, лист, як буде… Так, як за часів кріпацтва…

23 червня.

Складав характеристики на залишених. За тиждень треба було скласти на всіх в’язнів. Робота нудна до отупіння, гидкий шабльон. Правдивіш було б одну характеристику всім дати на всі пункти інструкції: 1) до праці ставиться сумлінно – боїться карцеру, підвалу; 2) приділи виконує – над головою конвоїр з багнетом і пайку хліба мусить дістати, бо з голоду опухне; 3) колективістичні звички проявляє – шість місяців у колективі – в духоті париться й вошей плодить; 4) у громадському житті участь бере – щодня активно клене всіх, хто тільки має будь-яке ставлення до його долі; 5) до скарбового майна ставиться дбайливо – приймає його під розписку й не псує – боїться карцеру.

Щось з сотню характеристик накатав я за день в однаковому шабльоні, лиш зрідка міняючи слова та вирази. Не шкода труду, якби з них толк був. Коли ж факт, що тільки в блуд заводять в’язня, укоськують, гладять його, як ягнятко, заманюють, що от, мовляв, два роки матимеш добру характеристику (складається два рази на рік) – і скоротять час, чи й випустять зовсім на вольну чи додому. Розпитував я про значіння характеристик тих, що на Соловецькім острові були по році й більше. Буза, кажуть, лиш очі ними замилюють. Більше півроку в’язень на пункті не побуде, женуть його у нове місце і починай «поведінку» по-новому.

24 червня.

День приніс смертельну новину. Рись – хижа звірюка тутешніх лісів загризла двох в’язнів.

Прийшов наказ обслідувати місцевість пункту. Аж тепер вхопились червоні усевлонські адміністратори виявити, чи придатний цей водяний ґрунт до будь-чого, чи доведеться звірям на барліг залишити наші бараки, канцелярії й карцери, а замість так патосно проектованого начального двірця, ще не одну «п’ятилітку» сидіти буде в цих краях споконвічний комісар їх медвідь зі своєю комунарією.

Покійні меліоратори зайшли від пункту й просіки далеченько в глушу, маючи в руках лиш свердли та сокири. Розбились вони вчотирьох попарно. І от коли інжінєр Денисів сверлив, а Хворостенко затісував довгий кілок, скочили на них рисі і вп’ялися в шиї. Хворостенко ще встиг крикнути, а Денисів упав без духу. Як прибігли на крик товариші, обидва були неживі: на шиї аж до мозку видовбані діри, випита кров. Налякані несподіванкою, живі меліоратори прибігли на пункт.

Ввечері на пункті зустрічали мерців – жертви нового, небезпечного нашого ворога.

Випадок зупинив не одну наладнану до втечі пару. Проняло страхом від рися й мого компанійона Рибченка. Я збив його вагання й порадив інтензивніше готуватися з харчами, особливо хлібом. Передав йому все сало з посилки та цукор. День утечі призначили на 26; сокиру й мотуз узяти конечно.

25 червня.

Весна виявила всю силу, прикладаючи найбільше енергії. Зі снігу, що ще тиждень тому стояв по коліна, і сліду не стало. Щоденна спека, як на сковороді, сушила багна. Вже можна було десь на горбочку з приємністю і в волю витягатись, відчуваючи південний лоскіт тепла. Кількаденна весна складала свої обов’язки літу не напанувавшись.

Разом з теплом прийшла й нова біда: комарі. Аж страх бере, як згадаю. Ніхто не знав про них і не думав. Сталося це нагло, десь з півдня: завилися враз цілі орди мушви, аж у повітрі сіро стало, й обліпили нас, як оси. А які нахаби, надокучливі – поки не в’єш – не відженешся. Подвоїлась в’язням робота: одною рукою працюй, а другою відганяйся. Мазнеш долонею по пиці – й півсотні їх зістанеться на морді, ціла купа крови. Та ще руки не відірвав, як цілий рій нових сідає. Страшна біда з новими ворогами. Закривати лице – даремна річ: нахаба влізе в манісіньку дірочку і смокче, тне. Мусиш роздягатися й визволятись від нахабного заблуди. Не знаю, що з цими комарями люди робитимуть серед літа, коли їх намножиться в стократ.

Увечері зайшов до Рибченка умовитись про подробиці втечі. Він заявив, що пристає до нас Галущак – кооператор з Полтавщини, колишній старшина. Він працює в Рибченковій групі, будують піч-газівню, що має смолу-дьоготь гонити. Я не заперечував, бо втрьох безпечніше. Підійшов Галущак і ми, лежачи в кутку на нарах, стали обмірковувати, як саме зірватися з місця.

Висунулися три можливості: 1) вийти всім трьом разом до потребника, вивалити в середині кілька лат (це можна зробити – Рибченко приглядався) і ходу через річку в ліс; 2) зійтися на ніч у клюбі (порожній барак), де я спав, обеззброїти вартового й смикнути з двору; 3) втечи вдень з роботи. Всі три способи були однаково несприятливі й небезпечні.

По довгій дискусії два перші способи узнали надто ризиковними й зупинилися над останнім – утечи вдень з роботи. До речі, коло Рибченкової печі-газівні, де він десятникує, не стоїть окремий