Тімоті Снайдер - Червоний князь, Тімоті Снайдер

розширення Європейського Союзу на схід після революцій 1989 року, а також підтримував демократію в Україні у 2004-му.

Європа була не лише зразком для наслідування, а й об’єднанням, до якої треба було приєднатися. В останні два десятиліття двадцятого століття, Європейський Союз приваблював європейські держави за межами власних кордонів. 1981 року, через декілька років після прийняття демократичної конституції, до Євросоюзу вступила Греція. У 1986 році членством нагородили Іспанію, яка зробила поступ від авторитаризму до демократії. Ключову роль у політичній трансформації Іспанії відіграв король Хуан Карлос — онук короля Альфонсо і кузен Вільгельма. 1995 року до Євросоюзу приєдналася Австрія, яка, як і Швеція, відмовилася від свого нейтралітету. У 2004 році Європейський Союз прийняв Польщу разом із сімома іншими посткомуністичними демократичними країнами (а також із Кіпром і Мальтою). Під час Помаранчевої революції Європейський Союз здійснив інтервенцію на користь вільних виборів, що стала першим послідовним зразком європейської зовнішньої політики. Як і Габсбурги перед ними, посадовці з Євросоюзу здійснили обережне втручання на боці української нації[346].

Ця колективна європейська дія на підтримку демократії відкрила новий розділ в історії континенту. Вільгельм знав ці європейські суспільства — німецьке, французьке, британське, іспанське, австрійське, шведське, польське, українське, грецьке і мальтійське — в іншому вигляді. У своєрідний спосіб у 1920-х та 1930-х роках він сам брав участь у політичній історії деяких із цих країн. Попри всі виверти, у міжвоєнній Європі — злиденній і занепадницькій, надто пристрасній у політиці й надто політичній у пристрастях — він почувався як удома. Та впродовж 1940-х років Вільгельм, як і мільйони інших європейців, пройшов певний інтелектуальний зсув у бік демократії. Демократію в політиці можна було здійснювати лише на тій половині континенту, яка не перебувала під окупацією Совєтського Союзу, про що свідчило Вільгельмове викрадення совєтами і смерть у СССР.

Вільгельмова смерть 1948 року збіглася з поділом Європи на Схід і Захід. Пам’ять про нього, як і значна частина історії Габсбургів загалом, потрапила у тінь, що її відкидала Залізна завіса. Габсбургів одного разу вже викреслено з історії у 1918 році — за те, що вони порушували ідею національного самовизначення. Від їхньої спадщини у 1948 році знову зреклися комуністичні землі, що потрапили до забутої половини Європи. Вільгельма від забуття врятувала низка відданих українських істориків і монархістів. Із падінням комунізму в кінці двадцятого століття і розширенням Європейського Союзу на початку двадцять першого історії європейських націй, можливо, знову окреслюватимуться у більш космополітичних термінах. Можливо, своє належне місце у них знайде і Вільгельм. Він і Габсбурги ще повернуться. Насправді з постанням України вони вже повернулися.

Вільгельмів проект приніс плоди, хоч яким химерним не здавався у його час. Розуміючи, що Україну треба не лише обрати, а й створити, він присвятив себе праці, яку називав «українізацією».

Нині населення України справді «українізоване» в тому сенсі, що більшість громадян приймають українську національну ідентичність і вірять у майбутнє української держави. Майже через століття після того, як Вільгельм почав творити для себе українську долю, ця країна стала ключовою демократичною державою східної Європи. З Росією, що загубилася у виборній автократії, і Польщею, що міцно засіла у Європейському Союзі, Україна стала петлею європейської політики.

Україна є також тестовим прикладом життєздатности нової європейської форми національної держави. Вона є зразком найновішого періоду національного об’єднання у Європі, після Італії з Німеччиною у другій половині дев’ятнадцятого століття, і Польщі, Чехословаччини та Югославії у першій половині століття двадцятого. Час покаже, чи це досягнення — об’єднання нації в межах територіальної держави — віщує добробут, чи загибель. Як розуміли Вільгельм і його батько Штефан, вік національних об’єднань принесла історія, і, як і будь-який інший вік, цей теж мине.

У дев’ятнадцятому столітті національне об’єднання несли монархи та їхні міністри, що прагнули зробити з масової політики нову опору династійного правління. Хоча націоналісти виставляли об’єднання волею народу, насправді таким чином не вирішилося жодне національне питання. Італію та Німеччину створили війни королів. Навіть після того, як континентальні імперії Європи знищила Перша світова війна, національні об’єднання були наслідками радше дипломатії, аніж демократії. Чехословаччину, винахід низки чехів, створили переможці Першої світової війни. Югославія була наслідком розширення Сербії, коли її створено вперше, і витвором комуністичних партизанів, коли її створено вдруге. Навіть Польща не змогла б постати без випадкового знищення трьох імперій і підтримки сильних союзників після Першої світової війни.

Україна є прикладом сконсолідованих національних держав третьої хвилі, чиї кордони є наслідком совєтської політики і чию незалежність здобуто із падінням Совєтського Союзу. Хоча українські патріоти неохоче це визнають, але саме Совєтський Союз об’єднав українську територію в межах одного утворення. Починаючи від 1920-х і аж до 1950-х років Совєтський Союз додавав до своєї української республіки чимраз більше території, аж поки всі, окрім хіба найзатятіших націоналістів, мусили визнати, що — принаймні з цього огляду — національне питання вирішено. Таким чином створення і розростання Совєтської України було ще одним прикладом об’єднання згори.

Чи є нинішня Україна образом із минулого, чи з майбутнього? Як і інші об’єднані національні держави дев’ятнадцятого і двадцятого століть, Україна є державою, що носить ім’я однієї нації, але стала домівкою надзвичайно складної мішанини народів. На відміну від своїх попередниць із першої та другої хвилі національних об’єднань, Україна через тринадцять років після свого створення пережила момент, коли демократію і громадянський характер нації публічно підтверджено. Від більшости інших держав Україна відрізняється ще й тим, що від самого початку свого існування як незалежної держави була державою демократичною, навіть якщо демократія її була вельми непевною. Хоча в українській політиці не бракує на що скаржитися, можливо, це об’єднання виявиться стійкішим за інші. Просто, проіснувавши два десятиліття у незмінних кордонах, Україна вже виявилася тривкішою за більшість її попередниць.

Інші національні об’єднання справді були крихкими. Національні рухи, що завдали Габсбургам таких клопотів, спромоглися знищити їхню монархію, але не замінити її на тривалий національний лад. Об’єднання Італії, чиї партизани повстали проти Габсбургів у 1859 році, є єдиним прикладом великого національного об’єднання, яке мало хоч якусь тривкість — хоча Італію ненадовго поділено під час Другої світової війни, після якої вона втратила частину своїх володінь. Звісно, італійську політику аж ніяк не можна підносити як зразок успішного парламентаризму. У першій половині століття домінантною нотою в італійській політиці був фашизм; у другій — європейська інтеграція.