Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний

як задубiє голка у недошитiй мереж­цi... Схилила над нею дiвчина важку голову, заколивала­ся... дрiмає.

- Що це ти, Марусю? вже й спиш? - пита її мати. - Ото дi­вка...

Дочка кинеться; розкриває очi; мерщiй за роботу бе­реться. Чи пройшла ряд мережки, чи не пройшла, - гляне: мати й собi захиталася на гребенi... Веретено падає з рук i, вдарившись об землю, розбуджує...

- Пху! що це воно справдi так сон налягає?.. - промовляє здивована мати.

- А з мене, не бiйсь, смiялися! - виправляється дочка.

- Смiялася ж... та, бач, i сама задрiмала.

- Та воно щось i в мене робота з рук валиться, - уверне батько. - Будемо, мабуть, вечеряти та лягатимемо спати.

Це так дома, у себе в господi. А не дай же то, боже, в дорозi! Холод тебе наскрiзь проймає; дрiбний дощ до само­го голого тiла добирається; тре та мне тебе всього, наче трясця... Сумно, темно, спати хочеться, та холодно, мокро, аж кiстки ломить; а тут ще й шлях кальний - конi ледве-ле­две сунуть.

Такий i цiлий день був перед тiєю нiччю. Прокинувся ранок та, не поздоровкавшись з свiтом ясного сонця, закутався в сивий туман, повився густою, як драглi, парою й повис над чорною землею. Незабаром i день на­став - хму­рий, невеселий; а там - i нiч налягла. Люди, мов тiнi, сну­вали в тому туманi, не бачили одно одного на п'ять ступ­нiв; голос не сягав далеко, як пiд ясну годину: а тут же, в тiй парi, й зникав... Важко, сумно, журливо.

А Чiпка, наперекiр свiтовi й людям, якийсь веселий, радий. Знай, насвистує крiзь зуби веселу пiсню, попихкую­чи люльку. Робив вiн у хлiвi корито для свиней. За цi­лий день i в хату не навернувся. Насилу Мотря докли­калась обiдати, як уже вечорiти стало.

- Що це ти сину, так пристав до того корита, що й їсти забув?

- Та день веселий удався, мамо, - одмовив Чiпка, усмiхаюч­ись.

- Ну, вже веселий!.. Душi живої на вулицi не побачиш.

Пообiдав Чiпка та й знову в хлiвець до корита. До само­го смерку робив. Уночi вже увiйшов у хату, упоравшись по хазяйству.

- Я, мамо, не буду вечеряти, - промовив, накинув на пле­че сiрячину i хутко вийшов з хати.

- Куди ти, сину? - питає його навздогiн Мотря.

Та синапоминай як звали!

Мати повечеряла сама собi; лягла спочивати.

Чiпка, вийшовши з двору, повернув прямо в поле. Одi­йшовши, може, з верству од села, стулив пальцi, при­ложив до рота - i завив, як пугач. Далеко-далеко роз­далось нав­кру­ги те журливе пугикання. Нiгде нi одкли­ку, нi од­го­мо­ну, - тiльки собаки завалували на селi.

Чiпка пiшов далi. Одiйшовши з гони, знову завив. Зда­ле­ка щось обiзвалося до його - мов другий пугач, Чiп­ка по­бiг прямо рiллею на голос. Ще раз завив; знову одгукнул­ося йому тим же заводом, тiльки вже ближче. Незабаром заманячили в сивому туманi якiсь темнi тiнi.

- А хто там? - обiзвався чоловiчий голос.

- Пугач! - нарозтяг гукнув Чiпка: Тiнi почали воруши­тись, наближатись, бiльшати. Видно стало людську по­стать. Ще далi Чiпка пiзнав Лушню, Матню й Пацюка. З ни­ми ще було чоловiк п'ять невiдомих.

- Добре здоров'я, панове товариство! - привiтав їх Чiп­ка.

- Здоровi - одказали на його вiтання.

- А що, пани-брати: де сю нiч будемо рибу ловити?

- Де бiльше влову, - одказав хтось.

- Та ще не знаємо. Чiпко, - каже Лушня. - Ось цi радять у Ставище до Гершка; а ти либонь хотiв у Красногорку до пана?

- Та чи до Гершка, то й до Гершка: менi все одно! - од­ка­зав Чiпка.

- А в тебе ж струмент є? - пита його один з незнайо­мих братчикiв.

- Ось у мене струмент! - Чiпка показав кулака. - Поко­ш­тує раз, - удруге не схоче; а як улучу, - не встане...

- Не дуже лишень ударяй на те, козаче, - обiзвався ви­сокий натоптуваний чоловiк.

Чiпцi здалося, що вiн десь цей голос чув, та не згадав де.

- Та ви ще не знаєте його, - каже до товстенького чолов­iка другий, у московськiй одежi. - Як були ми в остан­нiй раз на погуляннi, то вiн не пiзнав мене в темрявi, та як уцi­лив своїм струментом по головi, - то я й очi витрi­щив...

- Ну, нам такого й треба, - одказує товстенький чоло­вiк. - Тiльки знай - у нас така установа: все, що не добув, на рiвнi частi паювати; а як пiймався, - хоч на шибеницю: знать, мов, не знаю, вiдать - не вiдаю!

- Ге!.. - одмовля Чiпка. - А у нас ще й така: коли пі­й­мавсь, то й не животiти тобi... У тюрму влiзь та задави, щоб не видав часом.

- Наш! наш! - загукали кругом, - плещучи в долонi, як чорти.

- Ну, а тепер до роботи... Гайда! - крикнув товстий чолов­iк, рушивши перший. Другi - за ним слiдом.

Пройшли вони ще, може, з гони i наткнулися, в мрявi на двi повозки. Коло коней стояв якийсь незнайомий чо­ловiк.

- Щоб вас чорт побрав! щоб ви вилопались! - лаяв вiн. - Ждав-ждав, уже й спав, нема... як у воду їпадали. Уже мав був додому вертати...

- Не журися! Довго ждали, та добро придбали, - каже йо­му товстенький чоловiк, указуючи на Чiпку, - От, не ви­дав, - одказав незнайомий та, не глянувши на Чiпку, пер­ший скочив на повозку.

За його приводом побралося усе товариство: то на одну, то на другу... Швидко вони покотили полем, - тi­льки кiнськi пiдкови хляпали та калюка на всi боки їзбi­галися од прудкої їзди...

Перед свiтом вертало двi повозки - прямували нав­про­стець до Гудзевого хутора. На них - повно наших ри­балок. Деякi лежали та спали; деякi так хилялися - дрi­мали; а два-поганяло. Доїхали до двору. Товстенький чолов­iк скочив з повозки, пiдiйшов до хати.

- Яв дохо! Явдохо! - гукає пiд вiкно. - Вiдчини! "Це ж мо­скаль!!. - подумав здивований Чiпка. - Я-бо й чую - знайоме щось... Так, бач, чого вiн багатiє та щороку строї­ться?!"

Блиснуло свiтло в щiлину вiконницi; скрипнули дверi; брязнув цеп бiля ворiт; кинулись собаки. Ворота розчини­лися. Повозки пiд'їхали до рундука, стали.

- Ну, тепер у хату, пани молодцi! - каже москаль: - пове­черяємо. А ми с Сидором коней розпряжемо.

- Давай, розпрягем! - одмовив Сидiр по-московськiй i скочив з