Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний

на свою стежку. Тепер йо­го лихий не вiзьме! пiде собi жити... Шкода руiльки, що не жениться... чого доброго розволочиться, розледачiє!

Так казали люди. I вже не одна стара мати, маючи удочку на порi, нишком собi думає iнодi про Чiпку, а зустрiне, - вiтає гаразденько. Не одна й дiвчина зачiпає йо­го своїми любими жартами. Та глухий i нiмий Чiпка як до вiтання матiнки, так i до жартiв доньки. У його щось iнше на умi, друге на серцi. Iнодi серед роботи, заложи­вши руки, вiн задумається-загадається... "Ну що ж з того?" - забу­в­шись, спитає сам себе, - та, мов переля­кавшись свого го­ло­су, знов за роботу...

Тим часом усячина в них прибуває та прибуває... Минул­и й жнива. Надворi осiнню пахне. Стало людям вiльнi­ше.

Уп'ять пiднялась колотнеча... З крiпакiв правили викупн­i. Крiпаки не хотiли платити. Давай їх худiбчину цiнув­ати та спродувати... Купив Чiпка в одного корову; хо­тiв ще коня завести, - та не знайшов до вподоби...

Яке життя, таке й товариство. Зажив тепер Чiпка з Гри­цьком душа в душу. Удвох часом на роботу йдуть, удвох i додому вертаються. Пiд недiлю - або Чiпка в Гри­цька з ма­тiр'ю, або Грицько в Чiпки з Христею. Забув Грицько й про той вiхоть, що Чiпка був кинув... Та чи до того тепер Христi, коли в неї мала дитинка на руках?..

Христя вподобала Мотрю. "Вона така добра, така до­бра, як рiдна мати!" - хвалиться чоловiковi. I часто Хри­стя пiд свято приходить до Мотрi побалакати, розважит­ись. Мотря й собi навiдувала не вряди-годи Хри­стю. Як же тiй треба було на цiлий день виходити на роботу з дому, Мотря доглядала її сина Василька.

- Чому ви, матусю, свого Чiпки не ожените? - раз запи­тала Христя в Мотрi.

- Хiба б же я, дочко, не оженила його? Казала вже скi­ль­ки - не хоче!

- Видно, в його хтось на душi є, - та, мабуть, не посмiє ска­зати.

- Хто його знає. Не каже. А менi вже обридло на його бу­рлацьке життя дивитись! Що йому, то йому б - жiнка ро­з­важила... А то таки й менi. Вже стара, пiдтопталася, - все б таки невiстка перемiнила. Казала йому, - вказувала на вас... - "Он, кажу, бач: побралися люди, та й живуть щаслив­о. Чому б тобi не одружитись?.." Так i слухати не хоче... - Мотря важко зiтхнула.

- I чому я тепер, матусю, не дiвка, - смiється Христя. - От би вашому синовi й пара була!..

- I, вже, дочко! Йому, мабуть, нiяка жiнка не вгодить... тим вiн i не жениться.

Грицько й собi раз, побачивши сумного Чiпку, обi­зва­вся:

- Чому ти. Чiпко, не одружишся?

- Хiба воно краще?

- Авжеж, краще. Жiнка привiтає, порадить, роз­важить...

- Кий бiс! - глухо одмовив Чiпка, та засумував ще дуж­че. Вiн бачив сам усе те добре. Вiн бачив Грицькове ща­стя... Та воно його не грiло, а ще бiльше жалю завдавало. Вiн дедалi робився усе смутнiший та смутнiший; став ча­сто пропа­да­ти на цiлу нiч...

Жде Мотря, не дiждеться... "Мабуть, пiшов кудись погул­яти, - та щоб мої очi не бачили, уха не чули... Сказано: па­рубок!.. А, може, назнав кого..." Подумав вона так сама собi, поголубить у серцi надiю - i безпечно лягає спати. Не хва­литься про те нiкому, навiть i Христi. Не питає й Чiп­ки.

Раз зважилась. Прийшов Чiпка вже свiтом, зовсiм роз­виднилось. Сумний, блiдий, грiзний...

- Де ти, сину, ходиш? - питає Мотря, глядячи на його.

- Там немає, де був! - понуро одказав Чiпка й вийшов з хати по хазяйству...

Мотря тiльки плечима здвигнула. Чи не з повiйцею, бу­ва, якою спiзнався, та соромно признатись?..

А кругом Пiсок тiльки й чутки, що про лихi вчинки... Там у Крутому Яру нiмця-управителя пiдголено; на Поби­ванцi жида, як липку, обiдрано; там до в Красно­горцi доби­валося, та одiгнали; в Байрацькiм лiсi знайшли бiля дерева докупи зв'язаних i з черницею - i щось багато грошей не­до­лiчуються; а от у Розбишакiвцi церкву обi­крадено... Гого­тить про все це чутка, гуде, як у дзвони дзвонить, i да­леко-далеко навкруги розходиться... Скрiзь пiднявся струс; кожен, лягаючи, просив бога, щоб цiлому встати.

Ну, та й лiта ж тепер настали! - балакають старi люди. - Мабуть, уже незабаром кiнець вiку... Недаром таке на свiтi коїться. Чому за нашi молодiї годи цього не було? Чого батьки, дiди й прадiди нiчого про таке не роз­казували?.. Тодi татарва була... палила їроди, села, людей рiзала, у полон полонила, на ясир гала... А тепер?.. Он, церкви крадуть!.. Хто? -татари!.. Де се воно видано?! Та й мiж рi­дними розладдя пiшло... Син на батька руку здiймає; дочка матерi ухом не веде; брат на брата встає; сестра з сестрою ворогує; жiнка на чоловiка отруту готує... Усi - як подурiли, як показилися! А халамидникiв, повiйниць - скiльки!.. А покриток та дiвчат абияких!!. Колись якби вийшла замiж така, то один би поговiр не дав вiку дожити... А тепер... доч­ка з москалем спить, а мати кожухом прикриває... О-ох, господи! як ще ти терпиш нас на свiтi?..

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

XXIII

НЕВЗНАЧАЙ СВОЇ

Була темна осiння нiч. Дощ, як крiзь пiдситок, сiяв - гу­стий та дрiбний; з землi вставала важка пара, закутувала все в своє вогке запинало, котре не давало бачити, що дiє­ться на землi. Скрiзь тихо, темно, сумно, наче у мертвому царствi. Пiд таку годину завжди важко дишеться, сумно живеться. Добрi люди, аби смеркло, ме­рщiй засовуються по своїх домiвках; з вiкон низеньких сiльських хат блимав свiтло якимись жовтими кружала­ми. Кожному чогось не по собi. Всяк не знає, що розпоча­ти, як би хоч трохи роз­важитись... Чоловiки: однi - чобо­ти латають, другi рукавицi плетуть, третi - щось iнше... Жiнки та дiвчата - то прядуть, то сорочки шиють. Дiти, позалазивши на пiч, дрiмають... У хатi тепло, тихо - хоч i неясно: серед полу на перекинутiм горщатi ледве бли­щить каганчик; як синя горошина, темно свiтить накипi­лий гнiт... Якiсь померки окривають хату. Негода й туди залазить, i там своє бере? Коли не дощем обдає крiзь ли­ху оселю, то в вiкна; не важким туманом налягає, от, як надворi, - то нiмим сумом по хатi снує, в журбу людей сповивав, тяжкою тугою в душу залазить, сном укриває... Оце дiвчина спiває-спiває своїх любих пiсень; а там - ди­вись: обiрвався голос... слабшає, тихшає.... поки й сама незчується - коли й