Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей

й дуже холодно вклонився, ледь схиливши голову над своєю накрохмаленою краваткою. Мабуть, він був невдоволений, що йому доведеться мати справу з «шпаком», і ду­мав, що лордові Стайну годилося б прислати до нього при­наймні полковника.

- Оскільки Макмердо виступає від мого імені і знає, чого я хочу,- мовив Кроулі,- я краще піду й залишу вас самих.

- Звичайно,- сказав Макмердо.

- Що ви, любий полковнику! - заперечив містер Уен­гем.- Я мав честь просити зустрічі особисто з вами, хоч товариство капітана Макмердо для мене також надзви­чайно приємне. Власне, я сподіваюся, капітане, що наша розмова дасть найкращі наслідки, і зовсім не ті, які, оче­видно, має на думці мій друг полковник Кроулі.

- Гм! - тільки й сказав капітан Макмердо, а сам подумав: «Хай би вони показилися, ті цивільні, їм аби лише теревенити і все пригладжувати».

Містер Уенгем узяв стільця, якого йому ніхто не про­понував, витяг з кишені газету й почав:

- Ви бачили, полковнику, в сьогоднішніх газетах це втішне повідомлення? Уряд придбав собі дуже цінного службовця, а ви, якщо погодитесь на цю пропозицію,- я сподіваюся, що так воно й буде,- чудову посаду. Три тисячі на рік, прекрасний клімат, розкішний губернатор­ський будинок, цілковита самостійність і забезпечене під­вищення в майбутньому. Поздоровляю вас від щирого сер­ця! Я гадаю, ви знаєте, джентльмени, кому мій приятель зобов’язаний такою протекцією?

- Хай мене повісять, якщо я знаю! - сказав капітан, а полковник почервонів, як рак.

- Одному з найвеликодушніших і найдобріших людей у світі, і до того ж одному з наймогутніших - моєму чудо­вому приятелеві, маркізові Стайну.

- Хай мене чорти вхоплять, якщо я прийму від нього місце! - заревів Родон.

- Ви сердиті на мого шляхетного приятеля,- спокійно повів далі містер Уенгем.- А тепер, в ім’я здорового глу­зду й справедливості, скажіть мені: чому?

- Чому? - вражено вигукнув Родон.

- Так, чому в біса? - і собі запитав капітан, стук­нувши паличкою об підлоту.

- Добре, хай буде «в біса»,- погодився містер Уенгем, якнайприязніше всміхаючись.- Гляньте на цю справу як світська людина... як чесна людина і зважте, чи ви не помилилися. Ви повертаєтесь додому з подорожі й застає­те - що?.. Мілорда Стайна, який вечеряє у вашому будин­ку на Керзон-стріт з місіс Кроулі. Хіба це щось таке дивне й нове? Хіба він не бував уже у вас сотні разів за таких самих обставин? Присягаюся честю і даю слово джентльмена (містер Уенгем приклав руку до жилета рухом до­свідченого парламентарія), що ваша підозра неприпустима, цілком безпідставна, вона ображає шановного джентль­мена, який безліччю добродійств довів свою прихильність до вас і... до чесної, невинної леді.

- Не хочете ж ви сказати, що... що Кроулі помилив­ся? - спитав містер Макмердо.

- Я вірю, що місіс Кроулі така сама невинна, як моя власна дружина,- палко мовив містер Уенгем.- Я певен, що наш приятель, засліплений шаленою ревністю, завдає удару не тільки кволому старому чоловікові, високому сановникові, своєму незмінному другові і благодійникові, але й своїй дружині, своїй власній честі, яку повинен ша­нувати, майбутній репутації свого сина і своїм життєвим успіхам. Я розповім вам, що сталося,- повів далі містер Уенгем дуже врочистим тоном.- Сьогодні вранці по мене послали від мілорда Стайна, і я застав його в жалюгід­ному стані - мені навряд чи треба пояснювати вам, пол­ковнику Кроулі, в якому стані буде літня, квола людина після особистої сутички з таким дужим чоловіком, як ви. Скажу вам просто у вічі: ви жорстоко скористалися пере­вагою, яку маєте завдяки своїй силі. Ви завдали моєму чесному, доброму приятелю не тільки тілесної рани, але й його серце, сер, обливалося кров’ю! Адже його так тяжко образив той, кому він робив добро і кого він обда­ровував своєю прихильністю. Хіба це призначення, про яке повідомлено в сьогоднішніх газетах,- не доказ його ласки до вас? Коли я прийшов до його милості сьогодні вранці, на нього страшно було глянути. Але він так само, як і ви, горить бажанням помститися за образу - змити її кров’ю. Я думаю, вам відомо, полковнику Кроулі, що мі­лорд на це здатен?

- Він сміливий чоловік,- сказав полковник,- ніхто цього не заперечує.

- Перше, що він звелів мені зробити,- це написати виклик і послати його полковникові Кроулі «Один із нас,- заявив він,- не повинен залишитися живим після того, що сталося минулої ночі».

Кроулі кивнув головою і сказав:

- Нарешті ви підходите до суті справи, Уенгеме.

- Я доклав усіх зусиль, щоб заспокоїти лорда Стайна. «Господи боже, сер,- сказав я,- як я каюся, що ми з дру­жиною не прийняли запрошення місіс Кроулі повечеряти з нею!»

- Вона вас запрошувала на вечерю? - запитав капі­тан Макмердо.

- Після опери. Ось записка з запрошенням... стривай­те... ні, це якийсь інший папірець... я думав, що прихо­пив її, та це не має значення, даю слово честі, що я його отримав. Якби ми були прийшли,- а ми лишилися вдома тільки тому, що в місіс Уенгем боліла голова: в неї дуже часто болить голова, особливо навесні,- якби ми були прийшли, а ви повернулися додому, то не було б ніякої сварки, ніяких образ і підозр. Отже, тільки через те, що в моєї бідолашної дружини боліла голова, ви тепер хочете наразити на смертельну небезпеку двох благородних людей і вкинути у вир ганьби і смутку дві найкращі й найстаровинніші родини в королівстві.

Містер Макмердо, вкрай спантеличений, глянув на товариша, а Родон з глухою люттю відчув, що здобич ви­слизає в нього з рук. Він не вірив жодному слову з тієї історії, а проте як поставити її під сумнів, як довести брехню?

Містер Уенгем провадив далі з тим самим гладеньким красномовством, до якого він часто вдавався у своїх парламентських виступах:

- Я просидів коло ліжка лорда Стайна годину або й більше, переконуючи його, благаючи, щоб він відмовився від наміру вимагати поєдинку. Я пояснював йому, що об­ставини врешті проти нього,- вони справді викликають підозру. Так, я визнаю це: кожен чоловік на вашому місці міг піддатись омані... Я казав йому, що чоловік, охопле­ний ревнощами,- все одно що божевільний, і на нього так і треба дивитися... що дуель між вами накличе ганьбу на всіх зацікавлених, що людина з таким високим стано­вищем, яке посідає