Всеволод Миколайович Петров - Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров

Ромодан ще стріляли гармати. Це змагалися панцирники, але нормального бою вже не було. Вправо хутори в долі були повні ворожої піхоти, що спішно збиралася в кольони і тягнула на схід; за нею на південь, здалека, теж гупали гармати.

Прискорюємо ходу, щоби використати ту помилку, яку зробили російські большевики тим, що поставили свою піхоту на вигідних господарчо та невигідних практично кватирах і тим відкрили короткий шлях на Покровську Богачку. Отже, можемо їх не пустити на з'єднання з головною групою під Ромоданом і примусити до маршу, а не їзди потягами, що при умові німецької кінноти за плечима не дуже то й зручно.

Кажу про це німецькому сотникові, але він відповідає, що у нього "кайн бефель" (1) і т. д.

Просто не пізнаю німців. На фронтах світової війни вони куди були рішучішими і хоч робили все дуже методично, але швидко, маючи багато ініціативи. Що це таке? Чи, мабуть, вони не підтримують нас "постільки, наскільки?" (Це "постільки, наскільки" увійшло в моду за Керенського (2)). Може, німці дійсно тільки використовують нас?...

Що ж робити? Продовжувати самим. Йдемо вперед знайомим вже широким шляхом, прикриваючись від хуторів герцьовниками.

"Партизан" знову застряг і, перегрівши мотор, насилу виліз назад до ст. Солоницької. Рішучо "техніка" ще не для українських весняних шляхів.

До перехрестя шляху на Лукоме йдемо без ніяких перешкод, лише по герцьовниках весь час стріляють з хуторів.

У Покровській Богачці, куди підходимо під вечір, захоплює 3-тя сотня невеличкий обоз і головно касу 2-го Донецького пролетарського полку, яку передаємо нашому скарбникові. В цій касовій скринці було 63 тисячі карбованців "царських" та 41 тисяча "керенок", сума така, що забезпечувала існування полку на 3 місяці.

Від Покровської Богачки висунено 3-тю сотню на залізничу стацію Хорол, яка лежить на шляху до Хоролу, але ближче до Покровської Богачки ніж до Хоролу, а 2-гу сотню на південь у загальному напрямку на Веселий Поділ (село на південь від Хоролу).

Третя сотня в наступаючій темряві виполошує зі стації Хорол три ворожі ешелони, по словах залізничників порожні, що чекали на пасажирів, вони тікають один на Ромодан, а два на Великий Поділ.

Третя сотня зриває тор по обидвох боках стації Хорол і висилає алярмуючі телеграми про великі українські сили "всім, всім, всім".

З того боку, куди пішла друга сотня, чути крісову стрілянину, а трохи згодом гулкий вибух трівожить околицю аж до тих ворон, що гніздилися на високих берестах старого панського саду в Покровській Богачці, вони дружним карканням відповідають вибухові. Це наші наткнулися на ворожу сторожу та між іншим зірвали місток залізничий на південь від Хоролу.

Решта полку швидко розійшлася по хатах і шукає, де би то щось попоїсти та відіслати тим товаришам, що на чатах.

Штаб заходить у якусь хатину, що під рукою, бо стоїть у центрі всіх донесень близько перехрестя шляхів.

Хатина небагата і в її убогому умеблюванню різко кидається в вічі роскішна канапка та люстра: дар революції зі сусіднього панського двора.

Господиня висока гарна молодиця, з трохи вихудлим обличям та міцними м'язами рук, які свідчили про трудове й нелегке життя, зустрічає нас якось холодно, більше того, як би вона могла зустрінути нас так, як то показують ворожі вогники її гарних чорних очей, то, певно, швидко ми опинилися би за порогом.

Але ж ми люди бувалі, залишаємось, а мій кінний джура Ковбасенко з Полтавців і з бувшого полку "Великої України" (3) починає турбуватись про сіно коням, привітно балакає з молодицею, кудись з нею йде, а за кілька хвилин повертає і я чую останні слова його розмови: "Та ні, ніколи в світі ніхто з нас і сам полковник проти бідноти та за панами не піде".

А потім, сідаючи за швидко влаштовану вечерю (штаб тоді, старшини і козацтво їли і жили разом), нагинається до мене Ковбасенко і потихо каже: "большевичка, брат ранений вчора в бою з нами, відвезли у Ромодан, чоловік у якихсь большевицьких партизанах в Хоролі. Каже: "Україна – панська вигадка".

По вечері зав'язується гарячий спір у хаті та смішно й боляче слухати, як "Павлуша" своїм одеським говором дуже мало "па русскі" і зовсім не по українськи доводить про Самостійну Трудову Україну, а ця селянка з різкими жестами мозолистих трудових заскорузлих рук, чудовою полтавською говіркою, перечить, що жадної України немає, що лише пани і підпанки українці, бо хочуть, щоби гайдамаки їм допомогли нищити бідняків. "Ось чекайте – викрикує вона – Бас чи Вареник покаже вам тую Україну!.."

Це вже цікаво! Питаю тоді з тиха: "А що за один той Бас та Вареник?"

"А це наші бідні селяни. І не гадайте, що це хтозна-що, у ґвардії "бахмайстром" був та ще у кавалерії, а другий теж у ґвардії "унтер-цером" ось що!"

Але раптом господиня змовкла і налякано на нас дивиться, очевидячки, щойно тепер пригадала, що ми "за панів" і можемо поставити її "к стєнку", як большевичку.

Тому вона далі вперто мовчить і не відповідає прямо, але невгомонний Ковбасенко все таки уговорив її та під кінець нашого побуту до мене привів якогось старця сліпого на одне око, який був зв'язковим від Баса. Він теж відмовчувався, але згодився таки віднести Басові повідомлення, що ми з ним не хочемо битись та даром проливати неповинну українську кров (пояснення: як земляки, що одною мовою балакають) та що ми "не за панів".

Поки йшли усі ці пертрактації, події розвивалися. Вже у пітьмі ночі в Покровську Богачку вскочила німецька стежа в силі пів сотні кінноти, яка над'їхала від сторони Лукомого, але мусіла об'їздити сторожу москалів, які ночували на південь від Покровської Богачки.

Від Лукомого, по словах начальника стежі, йде баварська кінна бриґада під орудою ґенерала Едлєр фон Донау, якого метою було заняти Хорол і рушити далі на Полтаву.