Жюль Верн - П’ятнадцятирічний капітан

Лівінгстон описував такі випадки. «Ці нещасні, — писав він, — раптом починають скаржитися на біль у серці. Вони прикладають руку до грудей і падають мертвими. Я гадаю, що вмирають від розриву серця. Як показують мої спостереження, це особливо часто трапляється з вільними людьми, які потрапили у рабство зненацька: вони не підготовлені до таких випробувань».

Сьогодні хавільдари зарубали сокирами з двадцять невільників, які знесиліли настільки, що вже не могли плестися за караваном.

Ібн-Хаміс бачив цю бойню і не припинив її. Це було жахливе видовище. Впала з розсіченим черепом і стара Нан. Я спіткнувся на дорозі об її труп. Я не можу навіть поховати її. Із числа пасажирів, які вціліли після катастрофи на «Пілігримі», її першу покликав до себе Бог. Бідна добра Нан.

Щоночі я чекаю на Дінго. Проте славний пес не з’являється більше. Аби не сталося з ним нещастя! А може із самим Геркулесом сталося лихо? Ні… ні! Не хочу вірити в це! Геркулес мовчить, бо йому нічого мені повідомити. Крім того, йому доводиться бути дуже обережним і зайвий раз не ризикувати…

Розділ дев'ятий
Казонде

Двадцять шостого травня караван прибув до Казонде. Лише половина всіх захоплених невільників. Решта загинули в дорозі. Однак работоргівці все ж розраховували на значний бариш: попит на рабів не зменшувався, і ціни на невільничих ринках Африки стояли високі.

Ангола на той час вела велику торгівлю неграми. Однак португальська влада в Паоло-Де-Луанда та Бенгелі протестувала проти цього, і тому каравани з невільниками почали спрямовувати через внутрішні, недоступні й дикі місця материка.

Бараки на узбережжі були вщерть набиті чорними бранцями. Деякі невільничі кораблі, яким вдавалося благополучно проскочити повз патрульні судна, що стережуть африканське узбережжя, не могли забрати весь вантаж «чорного товару», призначений для вивезення до Америки, у колоніальні володіння Іспанії.

Казонде розташоване за триста миль від гирла Кванзи і вважається одним із найбільших «лаконі» — невільничих ринків Анголи. Купівля-продаж людей зазвичай відбувалася на «читоці» — головній площі міста. Тут була «виставка товару», і звідси ж вирушали в дорогу каравани до Великих озер.

Як і всі міста Центральної Африки, Казонде розділялося на дві частини. У торговельній частині були розташовані житлові будинки тубільських, арабських та португальських купців, а також бараки для їхніх невільників; другу частину становила резиденція тубільського царька. Зазвичай це був лютий коронований п’яниця, який керував за допомогою страху й існував, загалом, за рахунок щедрих приношень работоргівців.

Увесь торговельний квартал Казонде належав у той час Хозе-Антоніо Альвеца — тому самому работоргівцеві Альвеца, про якого розмовляли Негоро з Геррісом, вони лише працювали на нього.

У Казонде знаходилася головна контора Альвеца, а відділення її були відкриті в Біхе, Касанге й Бенгелі. За кілька років після згадуваних подій Камерон побував тут, у бенгельському відділенні контори Альвеца і описав його.

Обабіч головної вулиці торговельного кварталу Казонде тяглися «тембе» — одноповерхові глиняні будиночки із пласкими дахами; їхні квадратні дворики слугували кошарами. Наприкінці головної вулиці розкинулася велика площа — читока, оточена невільницькими бараками. Високо над будинками здіймалися пишні крони чарівних смоківниць; уздовж вулиць росли високі пальми, схожі на поставлені сторчма мітли. На вулицях у помиях длубалися стерв’ятники, зайняті санітарним обслуговуванням містечка. Так виглядав торговельний квартал.

Неподалік від міста протікає Лухі — ще не досліджена річка, яка є, ймовірно, однією із заток Конго, хоча й вторинною.

Прилегла до торговельного кварталу «резиденція» царька була нічим іншим як скупченням жалюгідних халуп, що розкинулися майже на квадратну милю. Деякі хатини були обнесені очеретяними огорожами, інші — густо обсаджені чагарником, а решта обходилися й зовсім без огорожі. Між плантаціями маніоки, за частоколом, оточеним живоплотом із папірусу, стояли на окремому полі десятка три халуп для невільників царька, кілька хатин для його дружин і королівський «тембе», трохи вищий та просторіший за решту. Оце і все.

Муані-Лунга, царикові Казонде, було років під п’ятдесят. Володіння, достатньо розорені попередниками, під його керуванням прийшли в остаточний занепад. У нього наразі було лише близько чотирьох тисяч солдатів, тоді як у португальців-работоргівців кількість найманців досягала двадцяти тисяч. Царьок не мав можливості, як у добрі старі часи, приносити жертву богам по двадцять п’ять-тридцять рабів щодня. Розпуста та зловживання спиртними напоям перетворили цього ще не старого чоловіка на давню руїну, на злого, позбавленого розуму божевільного злочинця. Заради власних забаганок він калічив і калічив своїх рабів, воєначальників та міністрів: він відрізав одному ніс або вуха, іншому ногу, а третьому руку. Піддані з нетерпінням очікували на його смерть, і звістка про неї була б прийнята з радістю.

Лише одній людині у всьому Казонде смерть Муані-Лунга завдала би збитків — Хозе-Антоніо Альвецу. Работоргівець чудово ладнав із царьком-п’яничкою й, користуючись дружбою з ним, господарював у всій області. Після смерті короля престол мав би перейти до його першої дружини, королеви Муане. Альвеца побоювався, що її не визнають і що сусідній царик, один із господарів Оукусу, скористається смутою й захопить володіння Муані-Лунга.

Цей царик був молодшим, енергійнішим і вже заволодів декількома селами, підвладними правителеві Казонде; до того ж він вів справи з конкурентом Альвеца, великим работоргівцем Тіпо-Тіпо, чистокровним арабом, — невдовзі Камерону довелося зустрітися з ним у Ньянгве.

Поки що єдиним володарем цього краю був Хозе-Антоніо Альвеца — він цілком підкорив собі негритянського царика, якого приборкав, потураючи його забаганкам, спритно користуючись його слабкостями.

Хозе-Антоніо Альвеца, людина вже літня, не належав до «мсунгу», тобто до білої раси, португальським у нього було лише ім’я, прийняте ним, звісно, з комерційних міркувань. Альвеца був негром на ім’я Кенделе. Він народився в Дон-до, на березі Кванзи, розпочав свою кар’єру агентом у работоргівця. Тепер цей старий негідник, який називав себе найчеснішою людиною на світі, став одним із найбільших торговців чорними невільниками.

У 1874 році Камерон зустрів у