Жюль Верн - П’ятнадцятирічний капітан

Кілембо, столиці Кассона, цього самого Альвеца і разом з його караваном пройшов весь шлях до Біхе — тобто сімсот з лишком миль.

Після прибуття в Казонде партію рабів привели на головну площу. Було 26 травня. Таким чином, розрахунки Діка Сенда виправдалися. Подорож тривала тридцять вісім днів від часу виходу з табору, розташованого на берегах Кванзи. П’ять тижнів найжахливіших мук, які лише може витримати людина! Був полудень, коли увійшли в Казонде. Забили барабани, загудів ріг, затріщали рушничні постріли: солдати, які супроводжували караван, стріляли в повітря, і слуги Хозе-Антоніо Альвеца захоплено відповідали їм. Усі ці бандити зраділи зустрічі з приятелями після чотирьох-місячної розлуки. Нарешті вони можуть відпочити і винагородити себе за втрачений час розпустою та пияцтвом.

До Казонде дійшло лише двісті п’ятдесят невільників. Напівмертвих від утоми бранців, які ледве волочили ноги, прогнали, як череду, вулицями міста й замкнули в бараках, які американський фермер визнав би негідними навіть для хліва. У бараках, чекаючи на ярмарок, вже сиділи тисячі півтори рабів. Ярмарок мав відкритися через день на головній площі.

Із прибуттям нової партії в бараках стало ще тісніше. Важкі колодки з невільників зняли, але від ланцюгів не звільнили.

Носії зупинилися на площі й склали на землю свій коштовний вантаж — слонову кістку, призначену для продажу в Казонде. Коли їм видадуть платню — кілька ярдів коленкору або іншої трохи дорожчої тканини, — вони вирушать на пошуки іншого каравану, що потребуватиме їхніх послуг.

Отже, старий Том та його супутники позбулися колодок, які мучили їх упродовж п’яти тижнів. Бат, нарешті, міг обійняти свого батька. Товариші по нещастю потисли один одному руки. Перекинувшись декількома словами, вони замовкли. Та й про що їм було говорити. Скаржитися, ремствувати на долю? Бата, Актеона, Остіна — сильних молодих людей, звичних до важкої фізичної праці — втома не могла зломити. Але старий Том зовсім знесилів. Якби караван затримався в дорозі бодай на день-два, труп Тома кинули б на поживу хижим звірам, як труп бідної Нан.

Усіх чотирьох заштовхнули в тісний сарайчик і двері негайно ж замкнули зовні на замок. Підкріпившись убогою їжею, бранці чекали на прихід работоргівця. Вони наївно сподівалися, що Альвеца звільнить їх, довідавшись що вони американські громадяни.

Діка Сенда залишили на площі під наглядом приставленого до нього хавільдара. Нарешті він у Казонде! Він не сумнівався, що місіс Уелдон, маленький Джек і кузен Бенедикт давно вже перебувають тут. Він виглядав їх на всіх вулицях, по яких проходив караван, оглянув усі тембе й всю читоку, майже порожню у цей час. Але місіс Уелдон ніде не було.

«Невже її не привели до Казонде? — запитував себе Дік. — Де ж вона в такому разі? Ні, Геркулес не міг помилитися! Невідомо, які плани у Герріса й Негоро, але я впевнений, що вони доставили її сюди. Проте і їх теж чомусь не видно…» Пекельна тривога охопила Діка Сенда. Місіс Уелдон могли тримати замкненою — цим пояснювалося те, що Діку не вдалося побачити її. Але де Герріс, де Негоро? Вони, особливо португалець, не мали би баритися й відкладати зустріч з юним капітаном, який відтепер цілковито був під їхньою владою. Ні, вони прийшли б негайно, аби насолодитися власним торжеством, аби познущатися над Діком, помучити його, аби помститися йому нарешті.

Чому ж їх не видно? Невже їх немає в Казонде? Але тоді, виходить, і місіс Уелдон перебуває не в Казонде, а в якомусь іншому пункті Центральної Африки? Якби з появою Герріса та португальця Діку Сенду загрожувало катування, і тоді б він із нетерпінням чекав на них. Адже якщо вони в місті, то, звісно, й місіс Уелдон з маленьким Джеком перебувають тут.

Дінго не з’являвся відтоді, як приніс Діку записку від Геркулеса. Таким чином, юнак не міг відіслати з ним заготовлену відповідь. А в цій відповіді Дік доручав Геркулесові стежити за місіс Уелдон, не втрачати її з поля зору й, коли випадатиме нагода, повідомляти їй про все, що відбувається. Дінго одного разу вже пробрався в табір, чому б Геркулесові не послати його вдруге? Але, можливо, вірний пес загинув, виконуючи це доручення? Або місіс Уелдон повезли далі, до якоїсь факторії в глибині лісистого плоскогір’я, і Геркулес, як це зробив би й сам Дік, разом із Дінго йде слідом за нею? Думки ці невідступно супроводжували юнака.

Як діяти, якщо з’ясується, що ані місіс Уелдон, ані її викрадачів немає в місті? Дік настільки зжився з надією, мабуть оманливою, зустріти в Казонде місіс Уелдон, що тепер, не вгледівши її ніде, був вражений і навіть пережив хвилини розпачу, які не в змозі був здолати.

«Для чого жити, — думав, — якщо не можеш допомогти людям, яких любиш? Ні, краще смерть, ніж таке животіння!» Проте, думаючи так, Дік помилявся в собі. Під ударами тяжких випробувань хлопчик став дорослим. У таких мужніх людей, як Дік, розпач — лише тимчасова данина слабкості людської натури.

Раптом над напівпорожньою площею пролунали звуки фанфар і гучні вигуки. Дік Сенд, який понуро сидів на курній землі, миттю схопився на ноги. Будь-яка нова подія могла навести його на слід тих, кого він шукав. Зневіри як не бувало, Дік знову був готовий до боротьби.

— Альвеца! Альвеца! — кричали солдати та тубільці, юрбою поваливши на площу.

Нарешті з’явиться людина, від якої залежала доля стількох нещасних людей. Можливо, Герріс та Негоро супроводжують його.

П’ятнадцятирічний капітан стояв, випроставшись на повен зріст і широко розкривши очі; ніздрі його роздувалися; він чекав: якщо ці двоє зрадників з’являться перед ним — він твердо й прямо погляне їм в обличчя. Капітан «Пілігрима» не злякається колишнього суднового кока!

Наприкінці головної вулиці з’явилися ноші-китанда із залатаним пологом з дешевої вицвілої тканини, обшитої общипаною бахромою. Із нош зліз старий негр. Це був работоргівець Хозе-Антоніо Альвеца. Кілька слуг підбігли до нього з низькими поклонами.

Услід за Альвеца з нош зліз його товариш метис Коімбра, син правителя Біхе. Зі слів лейтенанта Камерона, цей товариш Альвеца був найжахливішим негідником у всій