Володимир Парал - Війна з багатоликим звіром

— Арсен — неможливий кретин, і ми давно вже мали відлупцювати його, бо він усіх нас підведе колись під монастир, — почав Еда, накручуючи Міїн ремінь навколо зап’ястка. — Ми — останній гнідий будинок і не можемо собі дозволити…

Далі я не чула, але, очевидно, Еду Рогана послухали, бо нам з Міхалом дозволили піти.

— У мене ввесь час боліло за тобою серце!

— В мене теж… мамо!

— Ти голодний?

— Так. Але тепер уже… В моїй кімнаті є тросик, прив’яжи мене до ліжка.

— Ні, не можу.

— Прошу тебе, матусю.

— Я краще дам тобі дві таблетки снодійного, й завтра все буде гаразд.

Міхал проспав одинадцять годин, вранці довго займався фізкультурою, а потім з ванної долітали звуки важких ударів і болісне зітхання, однак потрапити туди я не могла, бо він замкнувся.

Син вийшов блідий, виснажений, але в очах у нього сяяв живий вогник. На сніданок попросив лише склянку гарячого чаю, а на роботу пішов пішки.

Першого дня я телефонувала йому щогодини, тепер уже ні. Мій син, мов нетерплячий закоханий, чекав на мене щовечора біля бібліотеки. Взявшись попід руки, ми поспішали додому — займатися цікавими справами. Міхал багато в чому випередив мене.

— Як це так, що тепер я здатний мислити значно краще, ніж тоді, коли я теж був білим? — дивувався він. — Я начебто виявив у собі двадцять нових почуттів, про які досі не мав уявлення. Звідки в мене все це взялося?

— Воно завжди було в тобі, як і в кожному. Людина дужча, ніж думає про себе. Однак ми швидко вичерпуємося через ниці переживання, забуваючи за буденністю про власне єство.

— А в чому воно полягає?

— У здатності бути щасливим. У свободі, спокої й мирі, світлі й силі. Радості й коханні… передусім у тому, що знову зібрало нас.

— Це ти врятувала мене, мамо. Але чому ти вважаєш, що все те прекрасне… кожен має в собі?

— Інакше б не було людини… І ніякий AT не допоміг би, якби людина сама не відкрила цього в собі…

УЖЕ ВІДДАВНА люди говорять «alter еgо» — друге «я» — про свого найкращого товариша, з яким мають спільні інтереси, збіг у почуттях і настроях, подібне ставлення до світу й людей.

Цю глибоку людську здатність ототожнення, яку тією чи тією мірою має в собі кожен, розвиває й поглиблює вправа АТ-12: СПІВПЕРЕЖИВАННЯ.

Спробуйте, наприклад, одну просту вправу, яку можна робити коли завгодно і де завгодно. Немає нічого дивного в тому, що в тролейбусі чи автобусі люди позирають одне на одного, тож і ви можете непомітно спостерігати за своїм сусідом навпроти. Ввесь сенс полягає в тому, ЯК спостерігати.

Зосередьте свою увагу на ньому й тільки на ньому. Однак ви мусите бути абсолютно розкріпаченим. Не намагайтеся нічого вгадати, прочитати, опанувати — ні, просто підставтеся під промінь чужого єства. Це вам допоможуть зробити його постава, рухи, міміка, дихання, погляд.

Подібний стан виникає на концерті або театральній виставі. Треба лише сміливо впустити в себе цей струмінь. Жваво симпатизуйте своєму сусідові, зосереджуйтеся на ньому всією душею. По певному часі щось змусить вас сісти так, як він, так само зморщити лоба, робити аналогічні рухи пальцями… Не опирайтеся цьому, але й навмисно не перекривляйте людину. Несподівано ваш сусіда сіпнеться, ледь підведеться — і гляньте, він мало не проїхав своєї зупинки, мусить поспішати до виходу.

Різноманітні варіанти подібних вправ приносять видимі успіхи й полегшують контакти між людьми. Якщо ви подібним чином неупереджено й сміливо «впускатимете» людей до свого внутрішнього світу, то зможете внутрішньо очиститись і збагатитися їхнім поглибленим пізнанням, відчуєте їх більш відверте ставлення до вас… як і ваше до них.

Вранішній автобус під’їхав до зупинки під мостом, де намагалися сісти двоє гнідих підлітків, однак пасажири випхнули їх назад.

— Дибайте пішки!

— Швидше позбавитеся своєї рудої гидоти!

— І не соромно в такому вигляді пхатися між люди!

Двері зачинились, автобус поминув міст, а Міхал Роган усе дивився на викинутих з автобуса хлопців. Здається, то вони в січні не дали йому вийти вчасно… Я був змушений плентатися назад цілу зупинку, згадав Міхал. Тоді автобус був переповнений знахабнілими гнідаками, проти яких марно пручатись. Тепер майже всі мешканці міста — білі, й вони уникають усього рудого. Всі, хто має можливість, читають в автобусі білу книжечку АТ, отож наш автобус нагадує читальню.

Багатозвір одержав по заслузі, тепер йому вже ніколи не підвестись. Цей процес розвивається стрімко й невідворотно. Шеф нашого відділу Беренда вже майже повністю побілів (керівникам було дано спеціальний строк — до першого березня), пані Марта теж успішно впоралась із рештками БЗУ й тепер о десятій ранку замість «м’ясця» десять хвилин «споживає» АТ. Гніда потвора залишилася тільки в Арсена.

Зайшовши до кабінету, я негайно відчиняю вікно, й кімната наповнюється морозяним повітрям; Арсен тепер навіть не писне, сидить у трьох светрах, хоботки БЗУ на шиї прикриті брудною хусткою, на перекур він слухняно ходить до туалету. Гнідакам — кінець. Якщо ще недавно нормальні люди позирали на них як на запеклих курців або веселих п’яничок (декому це навіть імпонувало), то сьогодні для всіх гнідак — це щось неймовірне, подібне до злісного отруювача повітря нікотином або мерзенного алкоголіка. І гнідаки, яким досі пощастило втриматися, скрадаються зіщулившись попід стінами будинків, мов хворі на проказу.

Щодня прибувають евакуйовані, їх скрізь радо