Володимир Парал - Війна з багатоликим звіром

Ми перекушуємо на ходу, працюючи понаднормово, йдемо додому пізно ввечері натомлені, але щасливі, бо в спорожнілій бібліотеці залишилися тільки детективи, куховарські книжки, підручники з автомобілізму та сексології, зібрання творів Артура Хейлі.

Щодня в нашому мікрорайоні збільшується кількість освітлених вікон. Ці теплі прямокутні зірки спускаються все нижче до землі, зливаючись у суцільний потік світла… Тільки наш будинок лишається темним, як останній бастіон багатозвіра. Перед входом я глибоко вдихаю повітря й тихо піднімаюсь на п’ятий поверх, боячись зустріти знайомих. З-за дверей колишньої комунальної квартири долинають звуки, яких краще б не чути. Вдома я миттю замикаюся на обидва замки. Тут я сама. Мій чоловік і син більше не з’являються вдома, а я не відвідую комунальної квартири. Ми не бачимось.

Загорнувшись вовняною ковдрою, я зручно вмощуюсь у кріслі, заплющую очі й поринаю в АТ…

Збудження поволі вщухає, мов вітер над озером.

Я — краплина води з розталого провесняного снігу… у прозорій парі, разом з тисячами інших крапель я підіймаюсь угору… де нас підхопить грайливий вітрець, перемішає й скрутить у хмари… ми несемося проти руху земної кулі до рожево-золотавого заходу й потрапляємо в ніч… там, унизу, темрява, місячне сяйво посріблило нас… нас роздирає на клоччя, ми важчаємо й спадаємо дощем, опускаючись у величезні хвилі теплого південного океану… ми прозоро-аквамаринові, пінимось і стікаємо мокрими тілами грайливих дельфінів… аж доки екваторіальна спека заспокоїть прибій і ми знову підіймемося парою в небо…

Гупання в двері збудило Павлу, вона втупилась очима в темряву.

— Відчиняй! Я знаю, що ти дома, чуєш? Ану, мерщій! — наполягав чоловічий голос. То був Арсен Кралік, який ходив сюди щоночі.

— Пусти мене, нарешті, я тобі нічого поганого не зроблю! Зроблю все, як ти забажаєш… — розпалювався той гидкий ексгібіціоніст за дверима, ритмічно вдаряючись об них усім тілом.

Павла тремтіла під ковдрою й палила сигарету. Цей жах уже триває півгодини, а я тут сама в повному відчаї, з жалем думала вона про себе.

Коли, нарешті, двері перестали тріщати, а на сходах запала тиша, Павла зважилася підвестися з крісла, запалила нову сигарету й закашлялась. Це куріння мене просто знищить, думала вона, напевно, я від цього й захворіла. Слід якось внутрішньо розслабитись… однак сьогодні просто не вистачає сил.

Самотня жінка ходила в кожусі темною промерзлою квартирою, доки накопичена втома цілого дня здолала її. Потім Павла розібрала ліжко й провалилась у важкий сон.

Заняття АТ бувають найефективнішими вранці, коли людина сповнена щирої радості буття.

Прокинувшись, Павла раділа кожному рухові, холодній воді в умивальнику, сонцеві за вікном. Усе-таки радість — природний стан людини, думала вона, я відчуваю її, мов кришталеву квітку світла, що поволі розкривається.

Павла в чудовому настрої дійшла аж до центру міста.

Я почуваю себе добре, думала вона. Я сповнена безмежної музики, це піднесене відчуття не зникає й від найбільшої перевтоми. Замість колишніх десятьох відвідувачів театрального відділу на мене сьогодні чекає п’ятсот, але я однаково радію. Радію, навіть коли думаю про свого чоловіка й сина, які покинули мене… Це провесняне світло розтопило всі мої тривоги й жахи… Часом болить у грудях. Можливо, в мене ракова пухлина? Але я вже знаю, що не боюся смерті.

Лютневі дні подовшали, з дахів звисали діамантові бурульки, а капіж видзвонював на металевих підвіконнях весняні увертюри. Павла Роганова дивилась у вікно. Її нещасний Міхал важкою лопатою чистив на вулиці сніг та кригу. Тротуар так обмерз, що його ледве брало залізо. Коли впорається біля бібліотеки, думала Павла, його пошлють під сусідні будинки, там на нього вже чекають, щоб поглузувати, мовляв, рух іде на користь гнідакам! Це, звичайно, образливо для хлопця.

Він мій син.

Павла потяглася до сигарет, але потім відштовхнула пачку. Це не ліки, подумала Павла, загорнулась у ковдру й заплющила очі, збираючись із силами.

Був уже вечір, коли вона вийшла з квартири й спустилася сходами вниз, але біля дверей комунальної квартири завагалася. Тоді таки зібралася з духом, відчинила двері й рішуче зайшла досередини.

З вітальні зникли всі меблі, а на підлозі в кучугурах брудної білизни та перин валялися Трнки, Бімоні, Ріта, Кралік, Штрунц і Еда з Мією Робовою. Кімната нагадувала смердючий барліг, у червонястому відблиску електрокамінів на півголих спітнілих тілах темніли гніді кетяги багатозвіра. Міхал сидів на паркеті, притиснувшись до батареї, й обгризав власні руки.

— Я прийшла по сина, — сказала я.

Мені ніхто не відповів. Арсен Кралік рвучко підвівся й став у мене за спиною.

Я рушила до Міхала — Арсен не відступав. Я благала сина повернутися додому, переконувала його, що він мені потрібен… Міхал якусь мить дивився на мене, але в його очах нічого не ворухнулось. Потім знову тупо вгризся в передпліччя.

— Міхале, благаю тебе… — прошепотіла я.

— Ми не можемо дозволити, щоб хтось нахабно вдирався на наше зібрання й розкладав наше товариство! — загудів був Арсен у мене над вухом.

— Вона мешкає в нашому будинку, а ти — ні! — грубо перебив його Еда.

— Заткнись!

— Вона не належить до нашої компанії, тож нехай вийде, доки ми порадимось! — вигукнув Арсен, спробувавши випхнути мене за двері службового приміщення.

Я не далася й ухопила Міхала за руки. Арсен почав термосити мене за плечі, потім спробував повалити додолу. Аж тоді Міхал прокинувся зі свого тваринного сну, підскочив, замахнувсь обома зціпленими руками й щосили вдарив Арсена межи очі.

Арсен випустив мене й упав горілиць, а Міхал скочив на нього й далі гамселив по обличчі. Всі попідводилися й оточили нас. У їхніх руках були різучі