Едуард Миколайович Успенський - 25 професій Маші Філіпенко

ще двоє?

— Вони у нас сором'язливі. Під лавкою сидять.

Контролер не повірив, вирішив подивитись. Відкрив, а там Топилін. А під другою гімнаст.

— І ось так, — кажу, — щоразу. Як чужий голос почують, одразу ховаються. Біда з ними.

Контролер відповідає:

— Ну, коли вони такі сором'язливі, хай там і сидять. Даремно ви на них квитки брали. Під лавою вони нікому не заважають. Могли б і так їхати. Безплатно, як чемодани.

Мене мовби хто під руку штовхає:

— А ми й не брали. То я два квитки з попереднього рейсу підклав.

Тут уже контроль заплутався. З одного боку, дозволив безплатно їхати… а з другого — вони ж безбілетники… І щоразу довкола мене так виходить.

Та справа не в цьому. Доїхали ми, влаштувались. І раптом у готель до нас прибігає. молода жінка в халаті білому і прохає прислати до них у дитячу лікарню клоуна.

Я кажу:

— Дякую, у нас усі клоуни здорові.

Та виявляється, не до жартів. У них робились дві операції. Раптом світло в районі вимкнули. Довелось дітей терміново до іншої лікарні перевозити — в палату вони не повернулись. І чутка пішла, що хлопчики померли. Батьки збіглись. Діти засмутились. На лікарів дивитись не хочуть. Ліків не вживають. Уколи робити не дають. Лікувати у такій атмосфері безглуздо. Треба їх розважити.

— А ви хто будете?

— Я — педагог при лікарні.

— Гаразд. Ми вдягатись почнемо. А ви своїм подзвоніть, хай карету висилають.

— Та лікарня тут за рогом. Іти два кроки.

— То вам два кроки. А нам у клоунському вбранні не менше двох годин. Усі діти міста збіжаться. І потім карета для справи потрібна. Для видовищності. І санітарів нехай пришлють якомога дужчих. Їм доведеться нас по поверхах носити.

Вона подалась дзвонити. Тут до нас гімнасти приєднались…

ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП

Мене взагалі дивує ставлення культпрацівників та інших запрошувачів до акторів, співаків, письменників.

— Ви у нас виступіть. Дітвора так хоче на вас подивитись. Якихось дві години поспіваєте… Ні, піаніно у нас нема… І акордеона. Ви з собою візьміть… І мікрофона нема. Ви голосніше. Вас почують… Діти вас так обожнюють. Ми їм обіцяли за металолом… Вони будуть засмучені… Їхати до нас просто — на трамваї до фабрики-кухні, а там на автобусі до кола і через будівництво…

У таких випадках цілісінький день втрачаєш: поки приїдеш, поки поїдеш, поки виступиш. Свої справи стоять. Після виступу приїжджаєш висотаний, бо ж дітвори чверть залу і розсмішити її нелегко. І чого тільки не виробляєш, і на руках ходиш, і співаєш, аби вони розсміялись. І все заради того, щоб мене задавакою не вважали і скупим…

А Топилін завжди відмовляється. Під різними приводами. І він правий. Коли б вони запрошували покрівельника, то йому і машину пришлють, і інструмент приготують. А ми для них — так… веселі розважальники. А невідомо ще, чия, робота тяжча!

Діти в лікарні через півгодини побачили з вікон таку картину. Їде «швидка допомога». На капоті сидить Топилін із сурмою і сурмить що є сили! Сирена йому підігрує.

Машина робить коло пошани довкола корпусу. Топилін відкриває задні дверці, і санітари витягають на носилках мене. Але обличчями вони стоять у різні сторони, як тягни-штовхай. І тягне кожен у свій бік. Ані з місця!

Вони носилки поклали, оббігли довкола і знову взялися за ручки. На цей раз лице до лиця. Сердяться санітари, один одному кулаки показують. А я то одного, то другого нищечком — штовх. От і бійка почалась… Наші гімнасти свій етюд виконали у легкій похідній формі. І перекидались вони, і падали, а вся лікарня у вікна дивилась. Як у давнину під час давніх маніфестацій.

Потім верхнього гімнаста у карету заштовхали, а Топилін разом з нижнім мене до корпусу понесли.

А я — просто чудо! Перука руда! Шафа-піджак на мені. Черевики! — їх хоч на валянки надягай. Парасолька і саквояж при мені. Лежу на носилках, граю на дудочці. І черевиками сам собі диригую.

Занесли мене до найбільшої палати. Коло пошани зробили (звісна річ, мене двічі викликали), у носилок ніжки відхилили і поставили їх як ліжко. Гімнаст і Топилін стали почесною вартою, а я працювати почав. Не кваплячись, щоб з інших палат дітвора прийшла.

Я сів на носилках і загорлав:

— Дорогі товариші хворі! Привіт усім апендицитникам! Усім страдникам із запаленням середнього вуха! Довгих літ життя шукачам пригод на свою шию, руки і ноги! Якнайскорше їм вистрибнути з гіпсу! І особлива шана і повага нервовим дітям з першого відділення! Я сам такий!

А Топилін стоїть поруч і кричить у риму:

Вітаєм лікарів і практикантів, Травмованих, а також симулянтів!

І тут же новий підбадьорливий лозунг:

Хто не ламав ніколи ногу, Того не візьмемо в дорогу!

Я вирішив не відставати і розвинув першу ліпшу думку у віршах. Вона зразу ж прибрала відшліфованого вигляду:

Хто сумлінно ліки п'є, Той розумнішим