Едгар Райс Берроуз - Тарзан та його звірі. Тарзанів син

Врешті він угледів людську спину. Приготувався кинути списа так, щоб смертоносне залізо ввігналося просто в тіло жертви, яка не сподівалась жодного лиха. І раптом Убивця зупинився. Він трішки посунувся вперед, щоб краще роздивитись ціль. А може, щоб краще прицілитися. А чи то зграбні обриси малого дитячого тільця дещо вгасили жадобу вбивства, яка клекотіла в його жилах?

Він тихо опустив списа, щоб не зачепити ані листочка. Потім спокійно ліг на товстій гілці і широко розплющеними з подиву очима дивився на створіння, яке він щойно збирався вбити, — дивився вниз на маленьку дівчинку зі шкірою горіхового кольору. Гарчання більше не вихоплювалося з його вуст. На обличчі була написана лише напружена цікавість — він намагався втямити, що мала робить. Раптом його обличчя осяяла широка усмішка, бо дівчинка повернулася, і він побачив Джіку з головою із слонової кістки й тулубом із пацючої шкіри — Джіку з ручками-ніжками з патичків і загалом потворну. Дівчинка ніжно дивилася на неї, тулячи ляльку до грудей, і, розхитуючись, наспівувала сумну арабську колискову. Погляд Убивці посвітлішав і полагіднів. Година за годиною пролітала для нього непомітно, Корак лежав на гілці і стежив за дитиною, що бавилась. Він жодного разу не побачив усього її обличчя. Щонайбільше він вирізнив густі, хвилясті чорні коси, мале засмагле плече, коли її простеньке вбрання зсувалось набік і дівчинка натягала його рукою, та зграбне колінце, що визирало з-під спіднички, бо вона сиділа просто на землі, підібгавши ноги. Дівчинка похитувала головою, звіряючи своє горе Джіці, і згори можна було помітити кругленьку щічку чи гарненьке підборіддячко. Зараз вона кивала Джіці маленьким пальчиком, сварячи її, а потім знову тулила до грудей те єдине, перед чим вона могла вилити неподілені дитячі біди.

Корак, який умить забув про свій кривавий намір, дав попуск пальцям, якими тримав списа. Спис вислизнув і мало не полетів донизу; це повернуло Вбивцю до тями. Він пригадав, що прийшов сюди вбити людину, голос якої почув у джунглях. Він подивився на списа, на його міцне руків’я і гостре вістря. Потім він перевів погляд на тендітну постать унизу. Він уявив собі, як важка зброя шугає вниз, як вона розриває ніжне тіло. Він уявив, як потворна лялька випадає з рук її володарки і драматично лягає поруч з її тілом, що корчиться в передсмертних муках. Убивця здригнувся, люто позирнув на бездушні дерева й на залізо свого списа, наче то були живі істоти, здатні до хижих намірів.

Корак намагався уявити, що робитиме дівчатко, якщо він несподівано спуститься до нього з дерева. Найпевніше, заплаче і втече. Потім збіжаться селяни із списами й рушницями. Вони чи вб’ють його, чи проженуть. Щось наче стиснуло йому горлянку. Хлопець і сам не знав, як потребує він товариша, якусь рідну душу. Йому закортіло спуститися додолу і погомоніти з дівчинкою, хоч він знав, що вона розмовляє незнайомою, чужою мовою. Але, можливо, вони зможуть хоч трохи поспілкуватись, і це буде краще, аніж нічого. Крім того, він був би щасливий побачити її обличчя. Все, що хлопець роздивився, підказувало йому, що дівчинка гарненька; але найбільше його приваблювало її ніжне, материнське ставлення до потворної ляльки.

Врешті Корак вирішив, що робити. Він приверне увагу дівчинки і підбадьорить її привітною усмішкою здаля. Хлопець нечутно поповз до стовбура дерева. Він намірявся звернути увагу дівчинки на себе тоді, коли буде по той бік загорожі, щоб вона чулася безпечно за цією рукотворною перепоною. Корак уже майже зліз із дерева, коли його увагу привернув гучний гамір, що долинав з протилежного боку селища. Хлопець визирнув із своєї схованки й побачив на протилежному кінці головної вулиці великі ворота. До воріт юрбою збігалися чоловіки, жінки й діти. Ворота розчинилися, пропускаючи провідників каравану, що складався з чорних рабів і смаглявих арабів, мешканців північних теренів; погоничів, що з прокльонами гнали навантажених верблюдів; віслюків, що ледве йшли під важкою ношею і на стусани погоничів лише злегка пряли вухами; кіз, овець і коней. Попереду всіх їхав високий суворий старий, який, не відповідаючи на вітання, рушив просто до великого намету з козинячої шкіри, що стояв посеред селища. Там він почав розмовляти із старою злюкою.

Корак із свого прихистку бачив усе. Він бачив, як чоловік про щось розпитував чорношкіру стару, а потім хлопець побачив, що вона вказує на віддалений куточок селища, захований від головної селищної дороги наметами арабів та хатинками тубільців, де під деревом бавилася маленька дівчинка. «Це, вочевидь, її батько, — подумав Корак. — Певне, десь далеко подорожував, і перша його думка після повернення була про доньку. Як вона зрадіє, коли побачить батька! Як побіжить і кинеться в його обійми, щоб припасти до рідних грудей, а він обсипле її поцілунками». Корак зітхнув. Він згадав про своїх батьків у далекому Лондоні.

Хлопець повернувся на своє місце на гілці просто над дівчинкою. Сам він був нещасливий, але попри це хотів радіти щастю інших. Можливо, йому вдасться запізнатись із старим і тоді йому дозволять відвідувати селище, як другові. Варто було спробувати. Він чекатиме, доки старий араб привітається з своєю донькою, а потім дасть знати про свої миролюбні наміри.

Араб нечутно підкрадався до дівчинки. За мить він опиниться просто за нею, і як вона тоді сполохається і зрадіє! Коракові очі заблищали від нетерпіння — старий уже став позаду дівчинки. Його обличчя й далі було незворушне. Дівчинка все ще не помічала його присутності. Вона безтурботно бавилася із своєю безмовною Джікою. Потім старий кахикнув. Дівчинка здригнулася і озирнулась. Нарешті Корак виразно побачив її обличчя. Воно промінилося невинною красою дитинства, риси були лагідні й милі. Корак міг бачити її глибокі, темні очі. Він спрдівався, що це личко осяє світло любові; але де там! Жах, несподіваний і паралізуючий, відбився в її погляді, у і виразі вуст, напруженій поставі усього тіла. Похмура усмішка скривила тонкі, жорстокі арабові губи. Дівчинка пробувала відповзти геть; але не встигла вона ворухнутись, як старий брутально вдарив її ногою, і вона впала навзнак на траву: А він усе стусав і шарпав її, як заманеться.

А над ними на дереві причаївся звір, який ще хвилину тому був хлопцем, звір, ніздрі якого роздималися, зуби хижо шкірилися — звір, що тремтів від люті.