Едгар Райс Берроуз - Тарзан та його звірі. Тарзанів син

Шейх стояв, схилений над дівчинкою, коли Вбивця зістрибнув на землю перед ним. Він і далі тримав списа в лівій руці, але забув про нього. Правицю він стиснув у кулак, і коли шейх, здивований несподіваною появою голої людини просто з неба, відступив крок назад, важкий кулак щосили вдарив його просто в обличчя. Сила удару була майже нелюдською.

Закривавлений шейх без тями впав на землю. Корак повернувся до дитини. Вона звелася на ноги і широко розплющеними очима подивилася спочатку на хлопця, а потім, із жахом, — на розпластане долі тіло шейха. Джек обійняв її за плечі і стояв, чекаючи, доки араб опритомніє.

Якусь хвилину вони стояли так мовчки, потім дівчинка заговорила.

— Коли він опритомніє, то вб’є мене, — мовила дівчинка по-арабському.

Корак не зрозумів її. Він похитав головою і заговорив до неї спочатку англійською, а потім говіркою великих мавп; але вона не зрозуміла ні тієї, ні тієї мови. Потім вона нахилилась і торкнулася руків’я кинджала, який стирчав з-за пояса в араба. Дівчинка піднесла складені руки над головою і вдарила уявним лезом себе в груди, просто в серце. Корак зрозумів. Старий уб’є її. Дівчинка знову, тремтячи, підійшла до нього. Вона не боялася його. Навіщо їй боятися того, хто захистив її від жорстоких щейхових ударів? Ніхто ніколи не зробив для неї нічого доброго. Вона поглянула хлопцеві в обличчя. Це було юне, гарне обличчя, таке саме смагляве, як і в неї. Їй подобалася шкура леопарда, що вкривала його гнучке тіло від плечей до колін. Металеві браслети на ліктях та зап’ястках збудили її заздрість. Їй завжди подобалися такі речі, але шейх ніколи не дозволяв їй носити нічого, крім простого бавовняного платтячка, яке заледве вкривало її тільце. Ніколи маленька Меріем не мала ані хутра, ані шовків, ані прикрас.

Корак дивився на дівчинку. Він з дитинства ставився до дівчисьок з презирством. На його думку, хлопці, які водилися з дівчатами, були слиньками і мазунчиками. Він міркував, що йому робити. Чи може він залишити її тут на поталу, а найпевніше — на смерть від рук старого араба? Ні!

Але, з іншого боку, чи може він узяти її з собою в джунглі? Що він там робитиме з кволою і переляканою дівчинкою? Вона плакатиме від того, що злякається власної тіні, коли над джунглями зійде місяць і вийдуть на лови хижі звірі, рикаючи і завиваючи в нічному мороці?

Кілька хвилин він стояв, поринувши в роздуми. Дівчинка дивилася йому в обличчя, намагаючись збагнути, про що він розмірковує. Вона думала й про те, що буде потім. Мала боялася залишатися тут і чекати шейхової помсти. В цілому світі не було нікого, до кого вона могла б звернутися, крім цього напівголого чужинця, який дивним дивом спустився просто з-за хмар, щоб урятувати її від шейхового биття. Чи цей новий друг тепер покине її? Вона уважно подивилася в його напружене й замислене обличчя. Потім підійшла ближче і взяла його за руку своєю тендітною смаглявою долонькою. Той дотик вивів незнайомця з задуми. Він позирнув на неї, і його рука знов обняла дівчинку за плечі, коли він побачив сльози на її віях.

— Ходімо, — сказав він. — У джунглях краще, ніж серед людей. Ти житимеш у джунглях, і Корак з Акутом захистять тебе.

Вона не зрозуміла його слів, але зрозуміла рух його руки, який лагідно вів її геть від простертого долі араба. Маленькою ручкою вона обняла його стан, і так вони обоє рушили до загорожі.

Біля великого дерева, на якому Корак чатував, перш ніж побачив дівчинку з лялькою, він узяв її на руки, легко яосадив собі на плечі й вихопився з нею на нижні гілки. Вона обіймала його за шию. В одній руці в неї метлялася Джіка.

Так Меріем пішла в джунглі з Кораком, у своїй дитячій наївності довірившись чужинцеві, який захистив її і через це викликав у неї довіру, хоч дівчинку вела за ним і та дивна внутрішня сила, якою наділені жінки. Меріем не думала про те, що спіткає її в майбутньому. Вона не знала, ба навіть гадки не мала про те, як живе в джунглях її захисник.

Тим часом вони вже трохи відійшли від її селища. Вона уявляла собі неподалік інше селище, подібне до того, в якому жив шейх із своїми людьми, тільки населене білими, такими, як цей чужинець. Вона не сподівалася, що її чекає дике життя первісної людини чи хижака з джунглів. Якби вона здогадувалася про це, її маленьке серце тремтіло б із ляку. Меріем не раз хотіла втекти від наруги шейха й Мабуну, але її зупиняв страх перед небезпекою, яка, певне, чигала на неї в джунглях.

Вони вже далеченько відійшли від селища, коли дівчинка раптом помітила величезну постать Акута. Здушений крик вихопився з її грудей, і вона міцніше притулилася до Корака, злякано вказуючи на мавпича.

Акут, гадаючи, що Вбивця повертається з бранцем, ішов їм назустріч з грізним риканням — маленька дівчинка викликала в ньому не більше симпатії, ніж викликав би дорослий мавпич. Вона була чужа і мала бути вбита. Коли ті двоє наблизились, Акут вишкірив свої жовті ікла, але, на його подив, Корак і собі вишкірився й загарчав на мавпича, ще й дуже грізно.

«Еге, — подумав Акут. — Убивця здобув собі дружину».

І, скоряючись звичаям свого племені, лишив їх на самоті й незабаром заходився коло якоїсь гусениці, на вигляд вельми смачної. Ловлячи гусінь, він краєчком ока стежив за Кораком. Хлопець посадив свою полонянку на велику гілку, за яку вона міцно вчепилась, щоб, бува, не впасти.

— Вона житиме разом з нами, — сказав Корак Акутові, вказуючи пальцем на дівчинку. — Не займай її. Ми її захищатимемо.

Акут знизав плечима. Глядіти оце пискля йому аж ніяк не хотілося, а з її відчайдушного переляку, з того, як вона вчепилася за гілку і як нажахано дивилася на нього, він зрозумів, що вона вкрай безпорадна. Всі правила Акутового племені і його досвід твердив, що немічних