Едгар Райс Берроуз - Тарзан та його звірі. Тарзанів син

великих мавп інші самці мають стати до помочі своєму королеві супроти чужинця, хоч навряд чи сам король потребуватиме їхньої допомоги. Якби могутні королівські щелепи замкнулися на м’якій шиї хлопця, кінець йому настав би відразу. Стрибнути вниз, на допомогу хлопцеві, означало видиму смерть для Акута, але великий хоробрий мавпич не вагався. З гарчанням і виттям він стрибнув додолу, на галявинку, саме тоді, коли король мав кинутись на хлопця.

Ось він і стрибнув, простягнувши вперед свої довгі руки, щоб схопити хлопця. Могутні щелепи широко розтулилися, жовті ікла вже націлилися на смагляве тіло. Корак також подався вперед — зустріти напад, але несподівано пригнувся, прослизнувши попід витягненими руками короля, а тоді раптом випростався і, перенісши вагу тіла на одну ногу, завдав великому самцеві могутнього удару кулаком у живіт. Мавпячий король з диким вереском гримнувся на землю, несамовито силкуючись учепитись за метке голе створіння, що так спритно вивернулося від нього.

Мавпи, що стовпилися позаду свого поваленого короля, шалено загарчали від люті й досади. Жадоба помсти сповнила їхні малі дикі серця, і вони кинулися на Акута з Кораком. Але старий мавпич був занадто мудрий, аби ставати до бою з такою силою ворогів. Спонукати хлопця до відступу було тепер намарне, і Акут це знав. Загаятись хоч на мить у бійці означало приректи на смерть і себе й Джека. Лишався єдиний порятунок, і Акут осягнув його. Обхопивши хлопця за поперек, Акут підняв його нйді землею і прудко метнувся до іншого ближнього дерева, гілки якого звисали низько над галявиною. Слідком за ними з виттям кинулась мавпяча зграя, але Акут, хоч і доволі вже старий, та ще з Кораком на руках, який пручався, силкуючись вирватися, — був, однак, прудкіший за своїх напасників.

Він умить скочив на нижню гілку і прудко, неначе вертке мавпеня, витягнув хлопця нагору, в безпечніше місце. Та не зупинився й там, а кинувся далі, вперед, у морок джунглів, тягнучи свою ношу до цілком безпечного місця. Мавпи ще якийсь час гналися за ними, але невзабарі, що дальшав утікач, то більше слабкіших відставало, аж поки, врешті, розкидані серед ночі, полишили цю гонитву й найзавзятіші. Усі вони тепер спинилися й з гарчанням та виттям стояли, доки джунглі ще доносили хоч щось до їхніх напружених ніздрів. Потім повернулись і подалися назад до своєї галявини.

Коли Акут нарешті переконався, що їхні переслідувачі покинули намір наздогнати їх, він зупинився і випустив Корака з своїх обіймів. Хлопець лютував.

— Чого ти потяг мене звідти?! — кричав він. — Я мав провчити їх усіх. Тепер вони гадатимуть, що я злякався їх.

— Те, що вони гадатимуть, не зможе завдати тобі лиха, — сказав Акут. — Ти живий. Якби я не потяг тебе геть звідти, ти був би зараз мертвий, і я також. Хіба ти не знаєш, що навіть Нума уникає зустрічі з великими мавпами, коли їх так багато, як оце було, й коли вони розлючені?

9

Другого дня після нелагідної зустрічі, яку приготували йому великі мавпи, Корак без діла блукав джунглями, і на душі у нього було тяжко. Досада гризла йому серце. Жадоба помсти кипіла у нього в грудях. У цю хвилину він ненавидів усіх мешканців світу джунглів і щирив свої бойові ікла та гарчав на кожного, хто наближався до нього на відстань, приступну його загостреним чуттям. Життя, яке провадив його батько дуже молодим хлопцем, тепер озвалось і в ньому, — а він же ще лиш кілька місяців перебував із звірами, від яких по-хлоп’ячому легко перейняв численні звички мешканців дикого світу.

Він шкірив свої уявні ікла природно і саме в такий спосіб, як, він бачив, їх шкірила пантера Шіта. Він гарчав саме так загрозливо, як мавпич Акут. Натрапляючи зненацька на іншого звіра, він швидко вигинав спину, як ото розлючений кіт, що настовбурчується проти ворога. Корак, Убивця, шукав собі клопотів. На самому дні свого серця він плекав сподіванку зустріти мавпячого короля, що вигнав його з того природного амфітеатру, де збиралися великі мавпи. Саме з цієї причини Корак наполягав на тому, щоб лишатися поблизу незабутньої галявини, але необхідність постійного пошуку їжі відвела його і Акута за кілька миль від неї протягом другого ж таки дня.

Вони йшли джунглями повільно і обережно, небезпека з боку будь-якого звіра могла їм загрожувати тільки попереду, бо всі запахи відносило від них легеньким попутним вітром. Раптом вони обоє водночас спинились. Обидві голови схилились в один бік. Непорушно, ніби витесані зі скелі, стояли вони, прислухаючись. Жоден м’яз ні в кого з обох не здригнувся. Вони стояли так кілька секунд, а потім Корак кинувся на кілька кроків уперед і нечутно вихопився на найближче дерево. Акут посувався за ним крок у крок. Жоден з них ані шелеснув, принаймні їх не почуло б людське вухо навіть з відстані десяти кроків від мавпича з хлопцем.

Вони пересувалися по деревах, часто зупиняючись і прислухаючись. З їхнього запитального перезирання було видно, що обидва чимось здивовані. Нарешті хлопець помітив метрів за тридцять від себе дерев’яну загорожу, а за нею — верхівки наметів з козинячої шкіри і хатини під солом’яними стріхами. Губи його скривилися від хижого гарчання. Чорношкірі! А він їх так ненавидів! Він гукнув до Акута — нехай той почекає, доки він розвідає, що до чого, — і кинувся вперед.

Лихо тому безталанному мешканцеві селища, який упаде в око Вбивці. Стрибаючи долішніми гілками, перелітаючи, якщо відстань була не надто велика, з одного велетенського дерева на інше, чіпляючись то одною, то другою рукою, Корак нечутно наближався до селища. Почувши голоси за огорожею, він рушив туди. Там, звідки чувся голос, росло велике дерево. Корак стрибнув на нього. Списа він тримав напоготові. Слух підказував йому, що зовсім близько людина. Очі шукали бодай натяку на те, де може бути його ціль. А потім уже майне, мов блискавка, спис і влучить у неї. Піднявши списа, Корак пробирався гіллям, пильно вдивляючись униз, шукаючи того, чий голос він почув.