Марек Краєвський - Кінець світу в Бреслау

яке часом снилося йому ночами як еринія, як докір сумління. Інґе знала, хто доводиться дядьком її новому коханцеві, отож Мокків візит не міг бути помилкою. Вона відчинила двері й увійшла до єдиної, як він пригадував, кімнати в цьому помешканні, залишаючи радника самого в темному передпокої. Мокк озирнувся навколо і з подивом помітив, що немає жодного мольберта. Він втягнув носом повітря й не відчув запаху фарб. Мокк здивувався ще більше, коли у величезній кімнаті, окрім страшенного безладу, не побачив нічого, що б свідчило про мистецьку професію господині помешкання. Ервін мовчки сидів на скрипучому ліжку, загорнувшись у простирадло, яке поволі ставало вологим від його поту.

— Як у вас тут гарно, пані Гензеріх, — мовив Мокк, сідаючи біля столу. Він ледве знайшов місце, щоб покласти лікті на всипаному недопалками столі. — Ви б не могли залишити нас на кілька хвилин удвох?

— Ні, — твердо заперечив Ервін. — Вона залишиться тут.

— Гаразд, — Мокк зняв пальто й капелюха. Оскільки покласти їх не було де, пальто він повісив собі на плече, а капелюха одяг на коліно. — То я скажу дуже коротко. У мене до тебе прохання. Не кидай гімназії. Ти один з кращих учнів. За кілька місяців випускні іспити. Склади їх і вивчай германістику чи ще щось, чого не сприймає твій батько…

— Але ж і ви цього теж не сприймаєте. Два чи три тижні тому ви за обідом сказали…

— Що сказав, те сказав, — розсердився Мокк. — І тепер про це шкодую. Я зовсім так не думав. Я хотів тобі про це сказати, коли забирав тебе з казино, але ти був надто п’яний.

— Вам важко здобутися на слово «пробач», — проказала Інґе. Мокк якусь мить дивився на неї, змагаючись зі своєю злістю, захопленням і бажанням принизити художницю. Врешті захоплення перемогло. Інґе була надто вродлива зі своїм розсипаним темним волоссям. Зрілий самець відчув запах теплої постелі, розпашілого тіла й повного задоволення. Він всміхнувся до неї і знову звернувся до Ервіна.

— Закінчи гімназію й склади іспити. Не хочеш жити з батьком, то живи в мене. Софі дуже тебе любить, — він підійшов до небожа й поплескав його по потилиці. — Вибач. — Він поставив на стіл пляшку з горілкою. — Випиймо разом за примирення.

Ервін відвернувся до вікна, аби приховати зворушення. Інґе приклала до вуст хусточку й закашлялась, а у її звернених до Мокка очах з’явилися сльози. Мокк дивився на неї, але думав не про неї, а про свої слова «Софі дуже тебе любить», про свою зустріч із дружиною: ось вони знову разом, його кабінет займає Ервін, Софі провідує його в кабінеті свого чоловіка…

— Дядьку, ви повинні й у неї попросити пробачення, — промовив Ервін.

Запанувала мовчанка. На подвір’ї розлігся пронизливий крик і грюкіт чобіт по втоптаному снігові. Хтось спіткнувся або посковзнувся на ковзанці й глухо впав у сніг. Мокк кинувся до вікна й напружив зір. Він нічого не побачив у слабкому світлі газових ліхтарів, окрім юрби, що зібралася навколо сараю. Мокк побіг. Від його стрибків загули дошки передпокою, загули дерев’яні сходи. Він вибіг на подвір’я й побіг ковзанкою. Опинився в натовпі й почав розпихати людей. Люди розступалися мовчки, наче закам’янілі. Мокк відштовхнув останнього чоловіка, що загороджував вхід до сараю. Той обернувся, розлючений. Мокк упізнав його, то був старий залізничник, якого він на сходах налякав посвідченням. На долівці сараю лежала пошарпана ковдра, з якої було збудовано вігвам. З-під ковдри видніли худі як палиці ноги в подертих рейтузах. Свіжі плями крові вкривали рейтузи й вочевидь завеликі черевики. Решту тіла прикривала ковдра. Біля тіла лежало відро й розсипані цукерки.

Мокк сперся на стіну сараю, відкрив рота й ловив губами снігові пластівці. Старий залізничник підійшов до нього й плюнув йому в обличчя.

— Де ти був, — спитав він, — коли вбивали цю дитину?

На подвір’я вбігло двадцятеро поліцейських у мундирах і шапках. Ними командував якийсь поліцмейстер із шаблею при боці. Поліцейські оточили сарай і натовп. Натовп стояв мовчки й дивився на вусаті обличчя стражів закону, на їхні кобури й високі шапки. Мокк усе ще спирався на стіну й відчував, як вологі сніжинки лоскочуть його під хірургічним корсетом. Він не підійшов до поліцейських, не показав посвідчення, він не хотів бути одним із них, прагнув бути залізничником, кравцем, експедитором.

На подвір’я увійшов Майнерер з кількома озброєними регулювальниками руху й ще якимось чоловіком, що тяг штатив фотоапарата. Він перетнув подвір’я навкіс і попрямував до кутка, звідки смерділо гноївкою. Там по всій висоті будинку тяглися маленькі, зафарбовані білою фарбою, віконця вбиралень. До найнижчої з них заходили просто з подвір’я, піднімаючись по кількох сходинках.

— Ось тут я його замкнув, — навіщось вказав пальцем Майнерер.

Регулювальники рушили у вказаному напрямку. Решта розстебнули кобури і з ворожістю дивилися на натовп, який грізно ворухнувся.

— Убити сучого сина! Люди! Убити цього сучого сина! — загарчав залізничник і кинувся на найближчого поліцейського. Той витяг пістолета й вистрілив у повітря. Натовп слухняно зупинився. Мокк відчув дрож у всьому тілі й заплющив очі. До нього прийшли усі трупи, що він їх колись бачив. Радник Ґайссен частував його сигарою, Ґельфрерт дмухав у валторну, Гоннефельдер кричав «Зіг хайль!», а Розмарі Бомбош зі спокусливою посмішкою піднімала сукню, показуючи худі стегна. У цьому похмурому сараї до нього підійшов його батько, розіклав інструменти й натяг якогось черевика на шевський копил. І тоді ворухнулася стара ковдра, що правила за індіанський вігвам. З-під неї виповзла дівчинка й приєдналася до решти вампірів. На її шиї був затягнутий в’язаний вовняний шалик, а в боці стирчав добре нагострений ніж.

Мокк накрив ковдрою тіло дівчинки й сягнув по пістолета. Зараз він не хотів бути ремісником або комівояжером. Не хотів бути стражем закону. Він прагнув бути катом.