Марек Краєвський - Кінець світу в Бреслау

— це, мабуть, щось найпевніше на світі, — мовив Брісскорн. — Я вірю вам, пане раднику… Те, що я виказав, де є Ервін, не спричиниться до того, що наша дружба вмре…

— Найпевніша річ на світі, — Мокк крутив у руках капелюха, — це смерть. Напиши це своїй Лотті.

Бреслау,

середа 21 грудня,

пів на шосту вечора

Моккові не довелося нікого питати, хто така Інґе Ґензеріх і де вона мешкає. Він чудово знав флігель на Ґартен-штрасе, 35 за галантерейною крамницею Гартманна. Саме там і мешкала ця відома художниця, яка, як пам’ятав Мокк із картотеки, з’явилася в сілезькій столиці десять років тому. Спершу шукала щастя як модель. Вона славилася тим, що коли погоджувалася позувати якомусь художникові, це означало згоду ділити з ним ліжко. Це «так» не вимовлялося надто часто й значною мірою залежало від гонорару, що їй сплачувався. Отож нічого дивного, що вродлива, таємнича й небагатослівна Інґе була моделлю й музою виключно найзаможніших художників. Одному з них, такому собі Арно Ґензеріхові, авторові сюрреалістичних морських пейзажів, Інґе відповіла «так» двічі: першого разу, невдовзі по тому, як їх познайомили, удруге — біля вівтаря. Після бучного весілля молодята оселилися на Ґартен-штрасе, 35 і понад рік продовжували ночами весільні прийоми, викликаючи цим переляк і гнів спокійних, запрацьованих сусідів. Там Мокк побачив Інґе вперше, коли 1920 року за дорученням свого тодішнього шефа, обер-поліцмейстера з П’ятого відділу його викликали для вгамування шаленої п’яної оргії, яку влаштували молодята. Моккові добряче далися взнаки художні пристрасті присутніх на прийомі гостей. Він грубо проклинав мистецькі таланти пань та панів, які, одурманені морфієм, порозливали фарби й власними голими тілами змішували їх на палітрі підлоги. Мокк тоді схопив Інґе в обійми, вкрив її ковдрою і почав важку боротьбу, аби винести її з помешкання. Ще й нині, минаючи галантерею Гартманна, він відчував її зуби на своїй долоні, бачив, як вона виливає на його костюм з коштовної бєльської вовни відро блакитної олійної фарби, за допомогою якої її чоловік намагався передати меланхолійність підводного пейзажу. Мокк пригадував і себе, наче з певної віддалі, у сповільненому темпі, коли він піднімав кулак над гарною головою Інґе й завдавав їй удару.

Він відкинув неприємні спогади про знущання з арештованої й почав думати про подальшу долю Інґе. Пригадав інший виклик, осінню ніч і крісло, у якому Арно Ґензеріх добровільно пішов із життя одразу потому, як побачив свою дружину, яка стрункими стегнами обіймала виголену голову атлета з цирку Буша.

Мокк зупинився між поверхами й відчинив вікно. Незважаючи на холод, він відчував, як струмочки поту спливають йому за хірургічний корсет. На маленькому подвір’ї біля газового ліхтаря ковзалися діти. Їхні радісні крики лякали зграї ворон, які окупували смітники, й змішувалися із двома скреготливими звуками. Перший з них видавав гострильник, який поставивши на подвір’ї свого верстата, гострив ножі, які невдовзі занурюватимуть у м’які животи святочних коропів. Інший скрегіт долинав від помпи. Дівчатко в залатаному пальтечку гойдалося на ній, наповнюючи відро, а її завеликі черевики стукали підошвами по втоптаному снігові в такт поскрипуванню заіржавілої водокачки. Зі старого, без даху, сараю в самому кутку подвір’я вибивався дим. Двійко дітей, переодягнених індіанцями, вкопали в долівку сараю чотири палиці, а потім розвісили на них полатану ковдру. Таким чином було споруджено вігвам, всередині якого палало вогнище. За кілька хвилин з вігваму долинули дикі крики червоношкірих.

Мокк піднімався сходами й відсвіжував у пам’яті інформацію про Інґе. Вернісажі, під час яких її прекрасне тіло було огорнуте самим оксамитом. Її коханці — представники усіх можливих професій, її еротизований образ, який не давав спати спокійним мешканцям Бреслау і її грубезна справа в картотеці архіву комісії з наркотиків, — усе це Мокк ретельно збирав у всіх закутках свого мозку, аби використати як зброю проти спритного суперника. Між поверхами нижче від дверей Інґе хтось стояв. Однією рукою радник сягнув по пістолет, другою запалив запальничку. Вогник освітив коридор. Мокк заховав старого вальтера до кишені, а вільну від його ваги руку подав чоловікові.

— Чудово, Майнерере, — видихнув Мокк. — Ви там, де й повинні бути.

Майнерер мовчки простягнув йому руку. У тиші зимового надвечір’я в сутінках сходової клітки чутні були жіночі стогони, яких не могли заглушити навіть крики індіанців. Ці звуки долинали з-за дверей Інґе Ґензеріх. До них додався голосний скрип пружин ліжка.

— Це мій небіж? — запитав Мокк. Не дочекавшись відповіді, він з турботою глянув на Майнерера. — Ви виглядаєте втомленим. Завтра ви вільні. Післязавтра прийдете до мене о восьмій на нараду… Ви добре впоралися із завданням. Я закриваю справу Ервіна Мокка. Віднині ви ведете з нами справу «календарного вбивці».

Не кажучи ані слова, Майнерер відвернувся й спустився сходами. Мокк і далі всміхався, думаючи про свого небожа, й прислухався далі. Минали хвилини, на сходах спалахувало світло, вбого одягнені мешканці будинку проходили повз Мокка, а один із них, старий залізничник, намагався його запитати, кого він тут шукає, але посвідчення поліцейського швидко вгамувало його цікавість. Жіночий голос кликав дітей додому, вечеряти, вигуки на подвір’ї втихли, замовкли стогони Інґе, не скреготіла більше помпа й гострильний верстат, не скрипіло ліжко, на якому Ервін Мокк ставав мужчиною.

Мокк натиснув на дзвоника й став чекати. Довго. Дуже довго. Врешті двері прочинилися, і Мокк побачив обличчя,