Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

— Хіба це не дивно?

— Ну… Я так розумію, що покійний був самітником. Не мав друзів, ніхто не приходив до нього в гості.

— А вбивця… хіба вбивця не мав залишити там хоч якісь свої сліди?

— Не обов'язково. Він міг поводитися надзвичайно обережно.

— Гаразд. Це означає, що злочинець повинен був усе добре підготувати й спланувати, щоб не попастися, так?

— Так.

— Щось ніяк не в'яжеться з поведінкою підозрюваного в цій справі. Вам так не здається?

— Не знаю… — мовив свідок.

Прокурор вже розтулив рота, щоб висловити протест, але я його випередив.

— Добре, можете не відповідати на це запитання.

— Йому, напевне, просто пощастило, — кримінальний технік говорив вже не так впевнено.

— Припускаю, ви вивчали сліди крові на місці злочину… Характер розбризкування крапель у кімнаті?

— Звичайно.

— Там було багато крові, правда?

— Як на бійні, — кивнув головою криміналіст.

— Можу собі уявити! Була велика площа розбризкування? Чи повсюди була кров?

— О, так, кров розбризкалася на кілька метрів навкруги. Можу дати точніші заміри, — свідок заходився гортати свої папери.

— Немає потреби, — спинив я його. — У мене просте запитання: убивця забризкався кров'ю?

— Ще й як!

— Сумнівів не може бути?

— Аніяких!

— Дякую!

Молодий поліцейський, який брав участь в обшуку помешкання Ганса Ґудвіка, розповів, як він знайшов головні докази злочину. Я дивився на нього, заглядав у свої папери, знову підводив на нього погляд. Поліцейський хвилювався.

— Коли ви знайшли клейку стрічку й заплямлену кров'ю торбу, подальші пошуки припинилися?

— Ні, ми обшукали кожний кут.

— Ретельно?

— Дуже ретельно. Це ж серйозна справа.

— Еге ж… Знайшли іще щось цікаве?

— Ні.

— А закривавлений одяг? Десь він трапився вам на очі?

— Ні, нічого схожого не було.

— Може, не помітили?

Поліцейський рішуче похитав головою.

— Якби він був, ми знайшли б. Одягу не було.

— А в інших місцях? На роботі або в гірській хатинці? Чи знайшли ви щось важливе, окрім аркуша паперу з іменем Альвіна?

— Ні.

— Знаєте, у що був вбраний Ганс Ґудвік під час арешту?

— Ні, про це треба питати інших.

Новий свідок, новий день.

— Ви були присутні при тому, як Ганса Ґудвіка привезли до поліції?

— Так.

— Його одяг був новий і чистий?

Тінь усмішки пробігла обличчям свідка.

— Та де там!

— А детальніше можна?

— Правду кажучи, одяг на ньому був брудний і бридкий.

— Розумію… Як гадаєте, скільки часу він у ньому проходив?

— Важко сказати. Щонайменше тиждень. Або й більше…

— Ага. Ви знайшли на ньому сліди крові?

— Ні.

— Хіба ж не дивно? Підозрюваний мав, очевидно, на собі цей одяг, коли було вбито Альвіна Му… Якщо він так довго його не знімав, як ви кажете.

— Може, перевдягався? — стенув плечима свідок.

— Може… Але навіщо потім знову натягнув на себе брудні лахи?

— Цього я не знаю.

— Дивно, правда?

— Не знаю…

Це були добрі моменти для справи, але їх виявилося надто мало, і вони не мали великої ваги. Дні здебільшого нагадували важкий дорожній каток, який поволі котив перед собою судову рутину. Крістер Бонде не був блискучим оратором, зате був педантом. Присяжні щораз частіше кидали вбік Ганса Ґудвіка погляди, у яких ще відтоді, як їм показали фотографії тіла Альвіна Му, змішалися жалість і відраза. І ті погляди мені не подобалися.

Ірене Ґудвік не пропускала судових засідань. Щодня сиділа на одній з передніх лав і уважно слухала. Вона мала свідчити у справі, тож я просив суд дозволити їй бути присутньою при опитуванні свідків. Крістер Бонде не мав заперечень. По закінченні слухань Ірене завжди підходила до Ганса й перемовлялася з ним кількома словами, але я ніколи не бачив, щоб вони бралися за руки чи обіймалися. Я боявся, що така стриманість справить погане враження на присяжних, але не зміг примусити себе поговорити про це з Ірене.

Тобіас Мунк зайняв місце свідка. Він був одним з небагатьох моїх шансів посіяти сумнів у винуватості відповідача. Я відразу почав із запитання про інших ймовірних злочинців; наголосив, що від рук Альвіна постраждали ще й інші люди, які теж мали коханих і батьків — багато хто мав мотив помститися. Мунк