Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

— Він бачив мою доньку. Він бачив її страждання. А тепер вже нічого не бачить, — сказав він і знову засміявся.

Я взяв його за плечі й вивів з зали. Зачиняючи за собою двері, глянув назад через плече. Деякі присяжні, бліді й онімілі, рушили до виходу, та щонайменше троє застигли, мов укопані, дивлячись нам услід. Я вилаявся.

Після перерви процедура пішла жвавіше. Суддя попросив прокурора до мінімуму зменшити натуралістичні описи.

— Вважаю, ми достатньо добре уявили картину завданих каліцтв, — сказав він. — Обмежмося лише найнеобхіднішими даними. Ці описи жахають нас усіх, без винятку.

Доки прокурор допитував судмедексперта, я поводився доволі пасивно, навіть не збирався ставити якісь запитання.

— Ці рани… — мовив Крістер Бонде трохи іншим тоном, ніж досі. — Мені тут спало одне на думку.

— Слухаю вас, — судмедексперт говорив ввічливо і був сама уважність.

— Отже… У звіті йдеться про статеві органи, очі, язик і пальці…

— Не лише, — завважив експерт. — На тілі теж багато колотих ран. І перерізане горло.

— Так, але перерізане горло стало… причиною смерті, так би мовити. А інші пошкодження… я подумав, як вони пов'язані з убивством Майї…

Патологоанатом мав вигляд суцільного знака запитання.

— Я маю на увазі, — вів далі прокурор, — що вбивство Майї було вбивством на сексуальному ґрунті, а судячи з ран, завданих Альвінові Му, можна змоделювати психологічний портрет убивці. Очі, які на неї дивилися; пальці, які її торкалися; статеві органи, які… ну, ви й самі розумієте, про що я…

Експерт похитав головою.

— Хоч я не маю відповідної кваліфікації, щоб…

Але я вже підхопився на ноги й запротестував.

— Це вже занадто, ваша честь!

Суддя відразу підтримав протест.

— Свідок не мусить відповідати на це запитання. Ви не згірш за мене знаєте процедуру, пане прокуроре…

Від такої спекулятивної інсинуації з боку прокурора мене аж зморозило. Однак з голови не йшов сміх Ганса Ґудвіка. «Він бачив страждання моєї доньки, а тепер нічого вже не бачить» — сказав він.

У слуханнях оголосили перерву. Я самотньо стояв на галереї перед судовою залою і невидющим поглядом дивився на величезний вестибюль унизу; дивився, як заходять і виходять службовці, відповідачі й свідки; дивився на одягнених у мантії адвокатів, які вели запальні бесіди зі своїми клієнтами. Дивився, але не бачив. Тому ледь не підскочив, коли хтось схопив мене за руку. Я обернувся. Просто переді мною стояла Ірене Ґудвік.

— Ви скасували Ніні Гаґен виклик до суду для надання свідчень, — мовила вона.

Ірене говорила неголосно, але стільки збудження, ледь стримуваної люті було в її голосі, що це лякало. Пальці, немов пазурі, стискали мою руку. Я обережно вивільнився з її хватки.

— Це правда, — відповів я.

— Чому?

— Не міг інакше. Не маю на неї жодного компромату, не хотів опинитися у глухому куті. Хай ліпше поліція займеться нею, вони мають намір…

Я відчув, як щоки заливає багрянець, відчував фальшивість своїх слів.

— Ви обіцяли…

— Шкода марнувати зусилля, Ірене. Я не чарівник…

— Уся система прогнила до дна, — мовила вона.

— Послухайте-но, Ірене… — почав я, але помітив, що вона не слухає.

Жінка знову поринула у свій світ, почала похапливо дихати, ніби від шаленого бігу, очі заблищали, немов у гарячці. На коротку мить я злякався, що вона втратить самовладання і закотить істерику. Однак вона тільки глянула на мене з безмежною зневагою, відвернулася і пішла геть.

Потяглися довгі дні. Дні, коли здавалося, ніби йдеш проти вітру, коли я відчував, що боровся не так з прокурором чи його свідками, як з самим собою. Зі своєю кволістю, свинцевою важкістю у кінцівках. Я немов пробіг марафон і ще не повністю відновився. Я боровся з власним мозком і думками, які ворушилися значно повільніше, ніж завжди; з розсіяною увагою і нестерпною, пронизливою втомою, від якої склеплювалися повіки; я затуляв рота долонею, щоб моїх позіхань не бачила публіка.

Ганс Ґудвік щодня був присутній в суді. Він ставав дедалі примарнішою тінню, з якою майже неможливо було встановити контакт. Я бачив, як з кожним судовим днем ніби пришвидшувався його фізичний розпад. У мене з'явилася якась незборена нехіть до нього, мовби він винен у цій ситуації, у цій залі й у цій справі, яка стала мені осоружною.

Сюнне трималася сама й тримала нас. Як завжди, енергійна, позитивно налаштована. Постійно нас підбадьорювала, вправно все записувала, спілкувалася на перервах з Ґудвіком, наполягала, щоб ми не марнували ані хвилини й ретельно готували напередодні тактику наступного дня. Сюнне теж почала мене сердити, наче впертого хлопчиська, якого змушують робити уроки. Я знав, що це несправедливо, але не завжди вмів приховати своє роздратування. Сюнне покірливо терпіла мої дитячі вибрики та бурчання.

Іноді, дуже коротко, бувало й інакше. Я немов забував про себе і починав нормально функціонувати.

Ось місце свідка зайняв один з криміналістів, самовпевнений, зарозумілий.

— Спершу з'ясуймо головне, — почав я. — Ви не змогли знайти на місці злочину жодних біологічних слідів, тобто слідів ДНК, окрім, власне, Альвіна Му?