В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

– Ото така й доля. Сідайте, вчені волхви! – запросив Григор. – Ми вип’ємо за всі небесні зорі. Вони сказали багато доброго, наблизили час, коли ми скажемо: «Аванті!» – вигукнув він, наливаючи келихи.

Пили всі мовчки, не було про віщо розмовляти на тверезі голови. Григор частував найбільше Петруню, бо наливав щоразу повного йому келиха, Маркові половину, Самкові ще менше, а собі тільки на денце, і проробляв оце так уміло, що Петруня не помічав. Нарешті Петруня забалакав, – це свідчило, що він уже підпив. Він почав вихваляти пана, а Григор потакував.

– Наш милостивий князь... – почав Петруся, – сказав мені: «Дивися за ним, Петруню». Це через те, що ти не дуже віриш у Бога... І не шануєш пана? Не шануєш? Ні?.. – причепився Петруня до Григора.

– О, мій Петруню! Будь певний, що я однаково шаную й люблю пана й Бога, бо варті один одного, обидва милостиві й правдиві. Хто з них кращий, не знаю, – запевняв Григор. – Але ти щось дуже мало п’єш, Петруню. Ну, коли так, ми вип’ємо за бога! – сказав Григор, наливаючи Петруні з різних сулій.

– Ху-у... таке, що ледве проковтнув! – скривив Петруня пику. – Якого ти мені налив?

– Налив з усіх сулій потроху. Підніс тобі ведмедика, що ти іноді полюбляєш. Ну-ну, Петруню! Ще вип’ємо за праведного Ноя.

– Мов нікуди... – одмовлявся Петруня. – Та вже за праведного треба випити, – погодився він і випив. А через хвилину спав, наче мертвий.

– Звалився пес. Не буде стежити за мною, – сказав Григор бурсакам і почав викручувати в себе на грудях одежу. – Я мокрий від меду, бо лив за комір, боявся, щоб не впитися. А куди його прибрати оте падло? Чи однести в комору до млинаря, чи вкинути туди, щоб він води напився? – вказав він на озерце. – Ні, нехай живе. Є гірші від нього, – вирішив Григор.

– Однесемо до млинаря в комору, – порадив Самко.

– Нехай потім, – сказав Григор.

Він стиха свиснув декілька разів, у відповідь теж почувся посвист, щось зашаруділо вгорі на гіллястому дубові, і по стовбурові спустився додолу парубок із сміливим, смаглявим обличчям, той, що його вже бачили бурсаки вночі на Страшній леваді.

– Молодцюватий ти хлопчина, циганчук, завжди, де треба, – похвалив його Григор. – Скажеш, кому треба, що пани гнатимуть людей завтра під вечір. На мою думку, треба б перестріти їх на Конотопському шляху, біля Бочечанського мосту, та наготувати добрі дрючки. А коли запалають вогнем токові клуні, то тоді, напевно, побачивши пожежу, наші псарі повернуться назад, а з прикажчиками та з панами нетрудно буде впоратися. Запродані нехай би зібралися в яру, що біля грузького болота. Що далі робити, покаже сама справа.

– А що робити з отими панами та прикажчиками? – запитав Циганчук.

– У болото їх... Щоб і сліду не знайти, – одповів Григор, і очі в нього наче взялися кригою.

Циганчук хитнув головою на згоду, посміхнувся, блиснувши білими зубами, і зник за кущами.

Коли зник Циганчук, з-за альтанки з’явилася Дося; дуже збентежена, вона озиралася навкруги.

– Іди сміливо. Окрім своїх, тут нема нікого, – сказав Григор. – Ну, що?

– Та ще нічого. До замку я не ходила, бо догадалася, чого туди йти. А що далі робити, я вже не знаю. Борис побачить, що мене так довго нема, почне шукати. От-от надійдуть сюди прислужники, знайдуть мене і потягнуть до шлюбу з отим. – Вона аж здригнула від жаху.

– Справді, погана справа, – промовив Григор, щось думаючи.

– А нащо ми отут? – запитав Самко. – Нехай лише хто наважиться тягнути. Нехай лише хто прийде. Чи так, Марку?

– Авжеж. Сюди прийде, а звідціль полізе рачки, – сказав Марко.

– Ще рано починати заводитися з ними битися, – попередив Григор. – Коли б ще один день якось перетягнути, переховатися, а там...

Він не доказав, що там, бо в цю мить за парканом левади почувся голос дурної Гапки.

– Гей, сіра! Гей, ряба! – вигукувала вона, цвьохкаючи батогом.

Григор прислухався, і очі в нього враз зробилися веселі, він чомусь раптово зрадів.

– Ха-ха-ха! Стривайте лиш. Як бачу, нам допомагають зорі. У житті йдуть рядком лихо й надія, сум і сміх... А гукни сюди оту обкрадену на розум і красу, – сказав він Досі. – Вона нам допоможе. Вона однесе до Фрика наказа. Коли б тільки її умовити.

– Ось воно що? – догадалася Дося. – Гапка погодиться. Не треба й умовляти її, бо вона давно мріє про Бориса. Агей, Гапко! Іди-бо сюди скоріше! Щось гарне-гарне тобі скажу! Ось іди, бо почуєш, то й сама зрадієш.

– Мені ніколи! Я не піду, бо ще не обідала, – закомизилася Гапка.

– Та йди-бо! Прийшли свати тебе сватати!

– Свати?.. Мене сватати?.. – зраділа дурна. – То я зараз! Ось я швидко! – і почулося, як за парканом