Богдан Жолдак - Нестяма

— Що ти — тоцний дід ти.

— Ого! Мені до нього — далеко. Це всі так кажуть в нашому інституті. Ну, а як ти? Удалося? З чим повернулася? Признавайся!

— Я була ... — сказала Соня.

— Ну, а вони що?

— Я прийсла, я питаю я. А вони казуть, сцьо немає.

— Як? Уже продали?

— Ні, не продали. Я тез так спитала була, сцьо продали, їх. А вони казуть, сцьо в тій камеї була трісцинка така й вони зняли її з продазу, її значить. Яке ви право, питаю, тоді мали ставити, питаю, її на вітрину ставити? А ти зна-єс, сцьо вони сказали сцьо?

— Що?

Повільно цілує її.

— Сцьо вони не знали були, сцьо камея з трісцинкою та, коли ставили її на продаз. Уявляєс?

Володя полегшено зітхає:

— Уявляю.

— А вгадай, сьцо я взяла! В комісійному тому сьцо! Ніколи не вгадаєс!

Тягне його за руку до кімнати. За мить звідти вибухає гучна музика.

Зі своєї кімнати висовується Ніна, намагається перекричати імпортні ритми:

— А дитина не їла полуниць! Мер-р-з-зотник, мерзотник. Мерзотник!

Музика уривається, западає тиша, така, що навіть гучномовець не наважується.

Соня:

— Як? Подобається?

— Ти — чудо, — каже Вова.

— А камею — ти мені взе потім подаруєс мені її. Добре?

— Добре. Мила моя.

— Ні? Не камею. Ти пам’ятаєс, сцьо ти мені обіцяв ти?

— Що обіцяв, — усміхається він.

— Забув! Який ти в мене забудько ти. Ти обіцяв поговорити... з ну? Поговорити з Ніною.

— Поговорити з Ніною. Про?

— Квартиру. Поговорив?

Володя заперечно трясе головою:

— И-и.

— Чому?

— Про яку квартиру?

Зачиняє двері, що прочинилися.

— Про насу. Цьому це їм — двадцять два метри? Ти з — онук бабусі?

— Не знаю, як почати.

— Дузе просто, бо нам — сімнадцять метрів? Це несправедливо це. Бо наса сім’я перспективна вона. Перспективна?

— Так.

Звук поцілунку викочується аж на балкон. Потім Соня промовляє:

— А їхня сім’я — ні.

Панує тиша. Така глибочезна, що на неї зі своєї кімнати змушений визирати Анатолій.

Отже, чоловіки, не змовляючись, зустрічаються на балконі курити, Анатолій не бажає розмовляти, Володя — навпаки.

— Отак жив, жив... А оце — полюбив. Га?

Анатолій на це мовчить.

Чути кран.

Потім Володю:

— Там скоро виросте сталактит.

— Що?

— Вода коли довго крапає, то утворюється сталактит. Обидва всміхаються. Вова:

— Ну, не сердься. Це в мене — по-справжньому. Прикладає руку до серця.

— Але ти мені ще не сказав, де той басейн? ДеСеШа.

Володя перевішується через бильця балкона.

— Басейн зараз саме будується

— Де?

— На Виноградарі.

— Отже, коли його збудують, то Соню запросять туди директором?

— Звичайно, — всміхається Володя.

— Без вищої освіти? — пихкає, наче Шерлок Холмс, Толя.

— Облиш цей свій тон.

— Я, як людина вихована, розумію, що це — нетактовно з мого боку. Все, що вона вигадує, — для тебе закон. Однак я... Я, як твій родич і друг, не буду мовчати.

— Я й не затикаю тобі рота.

— Мені здається, що вона — людина з якогось іншого світу, такого, де — інші уявлення про життя, інші вподобання.

Володя навіть радіє на це:

— Так! Вона з іншого світу, зі світу молодості! А ми з тобою вже відстали від того світу, старий.

— Я — не про це. У вас же різні інтереси в житті! Інші вподобання.

— Я слухаю, слухаю, — не слухає Володя.

— Яке у вас буде життя? Я вже не питаю, на які гроші ви взагалі збираєтеся жити?

Запитання повисає понад бильцями. Але:

— Я. Її. Люблю, — промовляє Володя.

— А, ну тоді