Сюецінь Цао - Сюецінь Ц. Сон у червоному теремі

місточка піднялись, І до того шляху стежка мчить, Що аж на Тяньтай[130] летить увись. Там, серед каміння врозсип, десь Дзюркотить струмок неголосний. Тут бамбука зводиться стіна, Також подих вітру запашний. Лист червоний на гіллі тремтить, Що йому давно згубився лік, І, як на картині, ліс рідкий Видний весь, як є, і віддалік... З заходу подув Вітер враз, шумить, Чутно плач навкіл Іволги в цю мить. Сонце припекло. І до голосів Коник додає Вперто поклик свій. Подивися на південний схід, Гір бескеття видно, а над ним Веж ростуть високі куполи, Мов з камінням тілом є одним; На північнім заході якраз, Де широкий огляд, кличе даль, Затишні будиночки стоять, Трійко їх, струмка дзюрчить вода. Музикантам честь, Шену — ще й яка![131] В тайники душі Музика гука. В шовку і парчі Ліс, як у цвіту, — Як спокійно тут! Як прекрасно тут!

Фенцзє йшла, милуючись садом. Раптом із-за невеликої штучної гірки з’явився чоловік і пішов їй назустріч:

— Як почуваєтеся, сестро?

Фенцзє здригнулася й відступила назад.

— Пан Цзя Жуй, якщо не помиляюся?

— Ви мене не впізнали, сестро? — здивувався Цзя Жуй.

— Не те щоб не впізнала, просто не очікувала тут зустріти, — відповіла Фенцзє.

— Видно, ця зустріч визначена долею, — вів далі Цзя Жуй. — Я нишком вислизнув із бенкету, щоб прогулятись, і раптом зустрічаю вас. Ну хіба це не доля?

Він не зводив очей із Фенцзє. Фенцзє була жінкою розумною й одразу збагнувала, до чого хилить Цзя Жуй.

— Не дивно, що ваш старший брат увесь час хвалить вас, — сказала вона з посмішкою. — Судячи з ваших слів, ви й справді розумні й чемні. Я поспішаю до пані й, на жаль, не можу поговорити з вами, але ми ще зустрінемося.

— Я із задоволенням прийшов би до вас запитати про здоров’я, але не знаю, чи зручно це, адже ви така ще молода!

— Ми з вами родичі, — заперечила Фенцзє не без лукавства, — при чому ж