Лілія Черен - Марта

— Я, блять, таких, как он, пачками расстреливал, бюрократ хренов. Верните мне восемнадцатый год, и я его быстро под тройку отправлю, а потом шлепну с удовольствием! Ах, сколько я свадеб таких сыграл, сколько вот этими ручищами их передавил да перестрелял! И теперь меня, старого коммуниста, сволочь какая-то учить жизни собирается! Ты, говорит, от нюхары уже совсем не соображаешь! Твою же мать, что это я должен перед щенком каким-то отчитываться! Володя, а ну стой, я ссать хочу!

Старий комуніст на ходу почав відчиняти дверцята автомобіля, а потім, заточуючись, підійшов до найближчого дерева і почав справляти свої природні потреби. Володимир схилив голову на кермо і втомлено прикрив очі. Міцного алкоголю він не любив, але пити доводилося останнім часом багато.

Безсонні п'яні ночі давалися йому вже взнаки. Не двадцять років усе-таки. Під очима набрякли мішки, обличчя розпливалося поза межі своїх чітких контурів, а на чолі виднілися глибокі залисини. Але найгірше — це те, що він почав втрачати інтерес до життя. Він, хто завжди спрагло куштував усе і пробував виклики долі на смак із вправністю справжнього гурмана, він, завжди переповнений оптимізмом і впевненістю в завтрашньому дні, сьогодні щодня мусив із зусиллям волі підіймати себе з ліжка.

Лежачи на кермі, він повернув голову направо і спостеріг, як повертався, похитуючись, «останній з могікан». З усього словесного потоку цього партій-ця інтуїція Володимира виловила одне, але вірне: і цього скоро приберуть. Давно мусили б витурити, принаймні з високої посади... Зокрема після тих статей у «Гудку» про «киевскую гниль».

— Я тебе что хочу сказать, — почав говорити старий уже спокійнішим голосом, але тепер його слова було розібрати тяжко, бо язик не слухався свого власника: — Ты давай не высовывайся! Тот, кого слышно и видно, того сегодня убирают. Понимаешь? Не высовывайся, кореш. Ты мне нравишься, браток, хороший ты... Ах! Ничего ты не понимаешь! — і старий комуніст п'яно махнув рукою й почав лаштуватися спати.

Володимир добре розумів, про що говорив його попутник. Він уже подумував над тим, щоб піти служити простим водієм. А краще навіть робітником. Або ж виїхати у далеку провінцію чи навпаки — у Москву. Тільки б якось перебути цей голодний час, а потім уже спробувати заховатися, стати кимось зовсім непомітним.

Різко пригальмував, а потім додав газу, від чого чоловік поряд стрепенувся і відкрив очі. Володимирові аж ніяк не хотілося тягти п'яного на третій поверх:

— Ще квартал — і ви дома! — сказав.

Старий комуніст п'яно кліпнув очима і кивнув слухняно головою.

Позбувшись товариша по чарці, Володимир, не поспішаючи, їхав додому. Вперше за багато років йому туди не хотілося. Він не звик вирішувати побутові проблеми. Все його свідоме життя цим займалася його мама, яка ніколи не хворіла. Принаймні він цього не бачив. А це вже п'ятий день лежала не встаючи, хоча ще недавно пробувала щось робити по господарству.

За тиждень до цього він якось необачно пропустив повз вуха те, що мама, яка працювала тепер бухгалтеркою в установі, сказала:

— Сьогодні парторг під час «поточних справ» оголосив, що завтра всі, без винятку, їдуть перебирати буряки в кагатах.

Володимир неуважно кивнув, не вникаючи у суть, заглиблений у щось своє, тільки запитав:

— Може, тебе зранку підвезти до пункту збору?

— Ні, не турбуйся. Маємо бути там уже о п'ятій. Чого б це ти так рано вставав? А сніданок і обід я ще звечора приготую. Тільки ти, теє, не їж холодним. Я тебе, лінивого, знаю.

Мати повернулася пізно вночі, хоча він ще не спав. Сам тільки прийшов з партійного бенкету.

— Ти як, не голодний, синку?

— Якби ж усім такими голодними бути! — усміхнувся Володимир, читаючи останній номер газети «Пролетарська правда».

— А я, знаєш, змерзла. І холоднеча там страшенна була...

Щось насторожило його у її голосі, він відклав газету, підвів очі і вперше уважно на неї глянув. Сіре стомлене обличчя матері було якимось дуже безпорадним.

— Стривай, то там вам, мабуть, ще й довелося гарненько попрацювати! У холоді.

Жінка кивнула головою, поволі роздягаючись.

— То чого ж ти мені відразу не сказала, що буде тяжка праця? Я б через свої зв'язки тобі лікарняний оформив чи якось по-іншому владнав це питання!

— Ну, то ж сказали, що явитися усім і лікарняний — не виправдання. А як ні, то хлібну картку на родину одберуть.

— Мамо, ви як дитина, чесне слово! Таж ми не голодуємо! І я що — просто так горілку з ким треба п'ю? Щоб ви мені гарували на холоді з буряками?!

Жінка винувато подивилася на сина:

— Я ж не знала.

— Ви не знали! Чаю випийте гарячого, чи що. І більше такого