Жюль Верн - 20 000 льє під водою

світла прожектора звивалися метрові міноги, які водяться в усіх морях обох півкуль. «Довгокрилі» скати, до п'яти футів завширшки, з білими черевами і з плямами на сіро-попелястій спині, розстилалися по воді, немов хустини, змиті з берега хвилею і віднесені течією. Інші скати пролітали так швидко, що я так і не зміг визначити, як доцільніше їх називати: «морськими орлами», як їх охрестили древні греки, чи «пацюками», «жабами» або «кажанами», як їх нарекли сучасні рибалки. Собачі акули з довжиною тіла до дванадцяти футів, особливо небезпечні для водолазів, змагалися зі скатами у швидкості.

Морські лисиці, найменші з яких сягали восьми футів, славляться тонким нюхом; вони проносилися повз ілюмінатори, немов тіні. Доради завдовжки з тридцять сантиметрів пропливали, немов хизуючись своїм срібно-лазуровим одягом з поперечними смугами, які чітко виступають на темному фоні плавців. У сиву давнину цю рибу з золотистими «бровами» над оголеними дугами присвятили Венері. Представники цього дорогоцінного виду карасів несправедливо вважаються виключно морськими рибами, адже вони легко пристосовуються і до прісної води. Вони живуть у ріках, озерах, океанах, приживаються в усіх типах клімату зносять будь-яку температуру. Завдяки чому вони такі невибагливі та витривалі? На мій погляд, пояснення просте: цей вид виник у ранні геологічні періоди розвитку землі, пройшов усі етапи і зумів донині зберегти свою первісну красу.

Прекрасні осетри завдовжки від дев'яти до десяти метрів, з голубуватою спиною в коричневих плямках мчали повз «Наутилус», ударяючи своїми сильними хвостовими плавцями об кришталеве скло ілюмінаторів. Осетри подібні до акул, але значно слабші, вони нишпорять у всіх морях. Навесні вони вступають у боротьбу з течіями Волги, Дунаю, По, Рейну, Луари і Одеру. Вони поїдають оселедців, сьомгу і тріску.[48] І хоча осетри належать до класу хрящових риб, їхнє м'ясо дуже ніжне. Їх їдять свіжими, в'яленими і копченими. Колись осетрів подавали до святкового столу Лукулла.[49]

Коли «Наутилус» спливав на поверхню, я мав можливість ознайомитися з представниками шістдесят третього роду костистих риб. Це були тунці, спина їх аж до чорного синя, черево вкрите сріблястою лускою, а плавці на спині виблискують золотом. Кажуть, що тунці супроводжують судна, ховаючись за їхньою тінню, що забезпечує їм прохолоду, захист від палючого сонця; я на власні очі переконався, що це не балачки, бо зграйки тунців пливли поряд з «Наутилусом», як колись їхні прародичі пливли за кораблями славного Лаперуза. Годинами вони змагалися з нашим судном, пливли наввипередки. Я не міг намилуватися на тунців, чудово пристосованих до швидкого пересування завдяки будові свого тіла: маленька голова, гладкий веретеноподібний «тулуб» (у деяких з них він сягає трьох метрів), дуже сильні грудні плавці, вилоподібно роздвоєний хвостовий плавець. Тунці пливли клином, як журавлі, що відлітають у вирій. Через такий спосіб пересування древні стверджували, що ці риби інтуїтивно відчувають основи геометрії і найпростішої стратегії, вони такі ж швидкі у воді, як птахи у небі. Але ніщо не може порятувати їх від сітей провансальців, які цінують м'ясо тунця не менше, ніж його цінували жителі стародавньої Пропонтиди і Риму; ці дорогоцінні риби тисячами гинуть у сітях марсельців.

Тепер я назву і опишу тих риб Середземного моря, за якими нам з Конселем випала нагода спостерігати досить довго. Повз нас пропливали голубуваті електричні вугри; звивалися триметрові змієподібні мурени, розмальовані природою у зелені, блакитні і жовті відтінки; пливли мерлани завдовжки до трьох метрів, печінка яких вважається делікатесом; проносилися стрічкоподібні цеполи, що нагадують стебла водоростей; пролітали тригли, яким поети дали прекрасне ймення «риби-ліри» (мабуть, тому, що їхнє рильце нагадує ліру Гомера), а моряки — прізвисько «морський півник»; тригли-ластівки пливли зі швидкістю польоту птиць, саме цим вони завдячують своїй назві; червоноголові морські судаки демонстрували свій спинний плавець, розмальований прожилками, такими тонкими, як волосини; пропливав оселедець-залізниця, весь у чорних, сірих, коричневих, голубих, жовтих і зелених плямах (йому дуже подобається передзвін дзвіночків); плавали тут і блискучі камбали-тюрбо, справжні морські фазани ромбоїдної форми, з жовтими плавцями, густо поцяткованими коричневими крапками, верхня частина боків у них має жовті і коричневі тони і вони виглядають, як живий мармур; тут цілими зграйками пропливали райські пташки океану — барабульки. Кажуть, що римляни платили по десять тисяч сестерцій[50] за одну барабульку! Але не тому, що барабульки смачні, їм просто подобалося спостерігати, як, помираючи, риба поступово втрачала забарвлення гірської кіноварі і ставала холодно-блідою.

«Наутилус» із запаморочливою швидкістю промчав через найбагатшу на рибу водойму у світі. Тому-то я, на жаль, не зміг поспостерігати за основними представниками прибережних територій Атлантичного океану і Середземного моря, а лише побіжно побачив їх. Це скат-мірале, спиноріг, скалозуб, морський коник, морський вищир, морська собачка, султанка, губан, летючка, морський карась, або ласкир, камбаловий великоокий спар з асиметричним тілом, вузька і довга морська голка, схожа на зелене стебло, та багато інших.

Так само небагато я побачив і морських ссавців. От лише коли ми пропливали неподалік від Адріатичного моря, то зустріли трьох кашалотів із родини кашалотових, з одним спинним плавцем, декілька типових для Середземного моря дельфінів — у них передня частина голови розлінійована тонкими світлими смужечками, а ще зо два десятки триметрових тюленів, з білим животом і чорною шкірою, за що їх прозвали монахами (до речі, тварини справді нагадують домініканців).

Консель помітив і устиг добре розгледіти черепаху: уздовж її панцира завширшки шість футів виступали три гребені, або ж, вірніше сказати, ребра. Мені було шкода, що я не побачив цього плазуна, бо, зі слів Конселя, то була черепаха рідкісного виду. Пізніше я помітив черепах-какуанів з видовженим спинним щитом.

Що стосується зоофітів, то мені вдалося помилуватися лише декілька хвилин пречудовою оранжевою галеолярією, що прилипла до скла ілюмінатора з правого борту, — сифонофорою з гілчастими щупальцями, гілочки якої перепліталися таким тонким мереживним узором, який не до снаги сплести жодному павукові. На мій превеликий жаль, виловити цей прекрасний екземпляр не вдалося. Я так і не зміг би побачити зоофітів Середземного моря, якби раптом «Наутилус» не сповільнив свій хід; причини для того були.

Ми проходили між Сицилією і берегом Туніса. У цьому вузькому просторі, між мисом Бон і Мессінською протокою, морське дно різко піднімається, та настільки, що утворюється справжній гірський хребет, ледь-ледь прикритий шаром води, не товстішим, ніж сімнадцять метрів, і це при тому, що по обидва боки цього горба дно западає на глибину до ста сімдесяти метрів нижче рівня моря. Через цей примхливий рельєф «Наутилус» був змушений маневрувати, щоб не напоротися на підводний бар'єр.

На мапі Середземного