Автор невідомий - Народні казки - Морські казки: Казки про Mелюзину і морських людей

А бери собі мою дитину й понеси сестрі. Вона їсти не буде, а ти моє ведмежатко вичеши і пусти геть.

Дивиться старший розбійник, груша цвіте:

– Маріко, не вмирає твій брат!

І словами сестри розбійник відправляв Іванка на всяку звіринку, і все Іванко вертався здоровий і приносив звіринку. Тоді старший розбійник надумав ще одно діло: коли й тепер Іван не постраждає, то вже ніколи. Каже Маріці:

– Скажи йому, аби йшов межи дві гори принести води. Оті гори одна одну б'ють, а межи ними є криниця. Коли він буде там, гори його вб'ють.

Іван узявся й потрапив на полудень, коли гори перестали битися. Зачерпнув води і повернувся додому. Розбійник придумав ще одне діло. Говорить Маріці:

– Кажи йому, що там і там є дванадцять млинів, і най тобі принесе з тих млинів борошна на токан[1], і, коли того борошна з'їси, нараз видужаєш. А оті млини відчиняються раз за дванадцять років і мелють людські кістки. І ними управляють чорти. Завтра двері на млинах відчиняються, і, як він зайде, замкнуться за ним, і там Іван загине.

Йде Іван по борошно в чортівські млини. Але знав він красно пищалити. Взяв із собою пищалку, сів на одну поляну і почав пищалити. Вся звірина зійшлася до Івана й почала танцювати. Іван з усіма звірятами приходить у чортівські млини. Двері повідчинені. Зайшов, набрав у кишені борошна і скоро повернувся. За ним двері замкнулися, а звірина вся зосталася у млинах. Йде Іван додому. Груша зацвіла. Старший розбійник каже:

– Недобре! Іван і там не загинув.

І приказує Марші:

– Зробися здорова й красно попроси його: «Най я тебе, братику, у паренім молоці скупаю». Та коли він роздягнеться, викупається, стане слабий і засне, ти візьми кінської шерсті, зв'яжи йому руки і мені свисни.

Так і сталося. Маріка просить Івана:

– Брате мій любий, я хочу зробити за твої труди добре діло. Най я тебе скупаю в паренім молоці.

Іван соромився роздягатися перед сестрою, але вона його упросила. Купала його так, що заснув. Тоді зв'язала йому руки кінською шерстю і засвистала розбійника. Розбійник прийшов, перебрав на себе Іванові сили і будить його, і судить суд над ним, якою смертю його погубити. І присудили виколоти йому очі й пустити по світу. Розбійник не хотів його вбивати, бо Іван його не вбив. Виколює розбійник Іванові одне око, а сестра каже:

– Друге я виколю.

Іван зостався без очей. Розбійник узяв його на плечі, поніс у ліс і кинув у колодязь. Нічого Іванові не сталося у колодязі, лиш тільки що не міг вийти. А того часу у той ліс люди прийшли робити. Уночі відправили люди по воду каймана[2]. Кайман узяв відро, приходить до колодязя, а в колодязі щось хлюпочеться. Налякався кайман, лишив відро і прийшов без води. Люди почали на нього кричати:

– Чого ти не приніс води?

– Не приніс, бо в колодязі чорт.

Люди не могли спати без води, взяли цапини[3] і йдуть, говорячи:

– Не біймося чорта. Всі вб'ємо його.

Іван чує з колодязя, що люди радяться, і гукає:

– Не вбивайте мене, бо я чиста душа, а в колодязь попав отак і так.

Люди, коли почули людську мову, спокійно прийшли по воду. Витягли голого Івана і принесли у свою колибу[4]. Один йому дав гачі, другий сорочку, а третій їсти.

Побув Іван межи людьми у лісі три роки. Одні відходили, другі приходили і все Івана годували. Подумав собі Іван: «Не йдуть сі люди робити з гаразду. Ідуть, бо мусять. Іду я собі геть. Най більш не живу».

Б'ється головою об буки, дряпається об кущі, важко йому йти. Заходить в один мочар. Не може ноги витягнути і головою падає у криницю. Коли впав у криницю, з'явилися в нього очі, бо то була криниця з живлющою водою. Вернувся Іван у колибу, дістав пилу, цапину і став робити. Три роки робив і заробок віддавав людям. Лишав собі тільки на видатки. Ще три роки робив на себе і купив собі красну одежу. Так перебув Іван з людьми у лісі дев'ять років: три без очей, а шість з очима. А в дев'ятім році зібрався і йде додому.

Йде дорогою і приходить на розпуття. Там сидить старий чоловік. «Які сто п'ятдесят літ, може, має», – думає Іван і каже дідові:

– Заміняйте зі мною свою одежу.

А дід мав подерту одежу, каже:

– Хлопче, говориш зі мною на сміх. Думаєш, що я не був таким молодим, як ти?

– Не на сміх я з вами говорю, дідику, справді хочу мінятися.

І вони змінялися одежею. Коли дід убрався в Іванову одежу, витяг собі скляницю з водицею і покропився – й нараз помолодшав: як у вісімнадцять років. А Іван мовить:

– Ой, якби мені таку воду, аби я став таким старим, як ви.

Дід витяг другу скляницю, побризкав Івана – і нараз став Іван старший за п'ятдесят років і каже:

– Дідику, дайте мені скляночку з молодою водицею.

І дід йому дав обидві скляночки. Тепер Іван подумав:

«Піти б до своєї сестри».

Приходить і бачить: хижа зроблена на землі, а не в землі, як була. Двір добре обгороджений, що не можна зайти. Іван став під ворота й гукає старим голосом:

– Відчиняй!

Вийшла сестра і пустила жебрака у хижу і дала йому їсти. Жебрак поїв і захотів відробити. Заніс води і дрова до хижі. Потім пішов у хлів і почистив з-під худоби гній, так лишився до вечора й на ніч. Опівночі приходить розбійник з полонини з волом на плечах. Заходить до хижі, дивиться – на лавиці спить якийсь жебрак.

– Що се за один?

– Не турбуйся нічим, а говори тихо, бо старий чоловік спить.

Сіли вони вечеряти, а потім грали в карти до години по півночі. У годину по півночі лягли спати. Розбійник сильно заснув. Заснула і його жона, бо була п'яна. А Іван мав на собі гуню таку рідку, як сачок. Дивився. Не спав цілу ніч. Чекав, коли розбійник засне, щоб узяти від нього свої сили.

Коли заснули, Іван тихо встав, підійшов до постелі і взяв свою сорочку, шаблю і рушницю і одяг на себе. Покропився молодою водицею і став такий, як був перед дев'ятьма годами. Проходжується посеред хижі та будить розбійника з жоною. Коли збудив їх, враз обоє впізнали його і дуже налякалися.

Іван каже:

– Я