Гюстав Флобер - Виховання почуттів

й поривався до найпрекраснішого, до найніжнішого, найчарівнішого, до раю в людській подобі і якщо я нарешті знайшов його, знайшов цей ідеал, якщо це видіння затуляє від мене все інше…

І, вхопивши обома руками її голову, він став цілувати її очі й повторював:

— Ні, ні, ні! Я ніколи не одружуся. Ніколи! Ніколи!

Вона приймала ці пестощі, завмираючи від подиву й захоплення.

Стукнули надвірні двері магазину. Пані Арну відскочила й простягнула руку, ніби наказуючи йому мовчати. Кроки наближалися. Потім хтось запитав за дверима:

— Пані, ви тут?

— Заходьте!

Коли рахівник відчинив двері, пані Арну стояла, зіпершись ліктем на прилавок, і спокійно вертіла між пальцями перо.

Фредерік устав.

— Маю за честь відкланятися, пані! Сервіз буде готовий, я сподіваюсь? Можна розраховувати?

Вона нічого не відповіла. Але ця мовчазна згода запалила її обличчя всіма барвами перелюбства.

Другого дня Фредерік знову пішов до неї; його прийняли, і він, щоб скористатися з досягнутого, відразу ж, довго не розводячись, почав виправдуватися в тому, що було на Марсовому полі. Зустрівся він з тією жінкою зовсім випадково. Припустімо, що вона вродлива (насправді це не так), — як би вона хоч на хвилину змогла захопити його думки, коли він кохає іншу?

— Ви ж це знаєте, я вам казав.

Пані Арну опустила голову.

— Дуже шкода, що казали.

— Чому?

— Звичайне почуття пристойності тепер вимагає, щоб я з вами більше не бачилась!

Він став її запевняти, що кохання його чисте. Минуле — запорука на майбутнє; він дав собі слово не тривожити її життя, не турбувати своїми скаргами.

— Але вчора моє серце не втрималося.

— Ми більше не повинні згадувати про ту хвилину, друже мій!

Однак що в тому лихого, коли обопільна печаль з'єднає двох бідолашних істот?

— Адже й ви теж нещасливі! О! Я знаю, у вас нема нікого, хто вдовольняв би вашу потребу в коханні, відданості; я робитиму все, що ви захочете. Я не ображу вас!.. Присягаю вам!

І він упав на коліна, всупереч власній волі схиляючись під занадто важким тягарем почуття.

— Встаньте! — сказала вона. — Я наказую!

І вона рішуче заявила йому, що він ніколи не побачить її, якщо не послухається.

— О, ви мене нічим не залякаєте! — відказав Фредерік. — Що мені робити в цьому світі? Дехто з усіх сил домагається багатства, слави, влади! Я ж не посідаю становища в світі, ви — моє єдине заняття, все моє багатство, мета, зосередження мого життя, моїх помислів. Без вас я не можу далі жити, як без повітря! Невже ви не відчуваєте, що моя душа поривається до вашої, що вони повинні злитися і що я помираю?

Пані Арну вся тремтіла.

— Ох! Ідіть собі! Благаю вас!

Вираз розгубленості, що з'явився на її лиці, зупинив його. Він ступив крок до неї. Але вона відступилася, склавши руки.

— Залиште мене! Ради Бога! Змилуйтесь!

І така щира була його любов, що він пішов геть.

Невдовзі він розсердився на себе, обізвав себе дурнем і другого ж дня подався знову до неї.

Пані Арну не було вдома. Він стояв на сходовій площадці, приголомшений люттю й обуренням. Появився Арну й сказав, що дружина вранці поїхала в Отейль, щоб пожити в заміському будиночку, який вони там наймають відтоді, як було продано їхню дачу в Сен-Клу.

— Чергова її примха! Ну й хай, це її влаштовує… та, зрештою, і мене. Тим краще! Обідаємо сьогодні разом?

Фредерік, пославшись на пильну справу, помчав в Отейль.

Пані Арну на радощах скрикнула. І весь його гнів розвіявся.

Він і не згадував про свою любов. Щоб викликати в неї глибшу довіру, він навіть перебільшував свою стриманість, а коли спитав, чи можна йому знову приїхати, вона відповіла: «Ну звичайно», — і, простягнувши руку, відразу смикнула її назад.

З цього дня Фредерік став учащати до пані Арну. Кучерові він щедро обіцяв на випивку. Не раз, коли повільна конячина вривала йому терпець, він зіскакував із екіпажа і потім, захекавшись, стрибав в омнібус; і з якою зневагою позирав він на лиця людей, що сиділи навпроти і їхали не до неї!

Він здалеку впізнавав її будинок по височенній жимолості, що звисала на один із боків даху. То було щось на взірець швейцарського шале, пофарбованого в червоний колір, із балконом. У саду росло три старі каштани, а посередині на пагорку, опираючись на стовбур дерева, стримів покритий соломою парасоль; під обшитими шифером стінами вилася груба виноградна лоза; недбало підв'язана, вона подекуди звисала, неначе гнила мотузка. При хвіртці дзеленькав дзвоник із туго натягненою дротиною; довго не відчиняли. Фредеріка щоразу брав острах, він відчував якусь непевність.

Нарешті було чути, як по піску човгає туфлями служниця або з'являлася сама пані Арну. Одного разу, коли він прийшов, вона спиною до нього стояла навколішках перед грядкою і шукала в траві фіалок.

Дочку, через її важку вдачу, довелося віддати до монастирського пансіону; хлопчик удень бував у школі; Арну багато часу марнував на сніданки в Пале-Роялі у компанії з Режембаром та приятелем Компеном. Тож ніхто не міг заскочити їх зненацька.

Було твердо вирішено, що вони не повинні належати одне одному. Ця постанова, гарантуючи їхню безпеку, полегшувала виявлення сердечних почуттів.

Вона розповіла йому про своє колишнє життя в Шартрі, у матері, про те, яка вона була побожна в дванадцять років, як потім захоплювалася музикою і до пізньої ночі співала у себе в кімнатці, вікно якої виходило на фортечний вал. Він розказав їй про свою журбу за часів навчання в колежі, про те, як у його поетичних мріях сяяв образ жінки; тим-то, вперше побачивши її, він упізнав той образ.

Здебільшого вони в своїх розмовах торкалися тільки тих років, коли вже були знайомі. Він нагадував їй різні подробиці — якого кольору була її сукня тоді-то, хто приходив до неї такого-то дня, що вона говорила, і вона захоплено відповідала:

— Так, так, пам'ятаю!

У них були однакові смаки, міркування. Не раз той із них, хто слухав другого, вигукував:

— Я також!

А другий, в свою чергу, підхоплював:

— І я також!

Потім ішли нескінченні нарікання на провидіння:

— Чому не завгодно було небу?.. От якби ми зустрілися раніше!..

— Ах! Якби я була молодша! — зітхала вона.

— Ні! Це мені слід би бути старшим!

І вони малювали собі життя, де змістом було саме кохання, таке багате, що ним заповнилась би найглибша самотність; життя над усі радощі, котре переборює хоч би які злигодні, — життя, де зникав би час у нескінченних виявах любові,