Мирослав Іванович Дочинець - Лис та інші детективні історії.

сік із ранок груш-гниличок. Роса — як розсипана ртуть на масних пелюстках лілій. Марта в тому ж халаті-кімоно, поділ набрався роси, обвис і потемнів. Здається, що й кутики очей і губ обвисли печальними підківками. Волосся розмаяне, як в естрадної співачки, в ньому заплуталася бджола, але жінка байдужа до того. Студент нервово жує нижню губу, боїться глянути на жінку, що крадькома ловить кожен його рух. Вона обертає до слідчого змарніле за ці дні лице й смиренно запитує:

— Можна сісти на лавку?

— Авжеж. Ви не мали б питати дозволу. Ви вдома. Це ми тут гості-татари.

Правик неквапливо ходить взад-вперед по стежині, час від часу зупиняється й піднімається на носках черевиків біля горбика, вкритого мішковиною. Павук на сірій нитці падає з гілки йому на ніс, він сердито відбивається від нього. Баранов з Гайовичем зосереджено спостерігають за цією боротьбою. Нарешті шеф різко повертається й сідає на лавицю поруч зі студентом.

— Я зібрав вас, щоб сказати… Одним словом, слідство завершене.

Баранов та Гайович здивовано лупають очима. Студент перестає жувати губу. Жінка незворушно бавиться бадилиною.

— Чому для цього повідомлення я зібрав вас тут? Бо хочу показати вбивцю. Всім чотирьом.

Чотири пари очей втупилися в нього.

— Так-так, я не жартую. — Він кивнув підборіддям на людиноподібний матерчатий тулуб, набитий ватою. — П'ять днів тому, після дев'ятої вечора, ви, Марто Сливак, наштовхнулись на труп свого чоловіка в саду. Те, що він мертвий, ви зрозуміли, коли побачили кривавий ніж у траві. Тіло лежало на боці, приховуючи рану. Назвались убивцею, прагнучи врятувати дорогу вам людину, та не знали навіть, у яке місце втрапив удар ножа. Не кажучи вже про інші деталі, які одразу не запримітили й фахівці. — Правик кинув побіжний погляд на колег. Ті напружено мовчали.

— Ви не вбивали, Марто Сливак. У вас є надійне алібі і свідки, які довели, що ви не причетні до цього. Тоді хто вбив? Найімовірніше той, у кого виявлено на одежі кров жертви, — студент-санітар. У часі й просторі тієї фатальної ночі все збігається, вказуючи на студента. Можна відшукати й причину. Отже, підозра, а далі й пряме звинувачення грізною силою нависло над ним. Він, звичайно, хитрує, виляє, вдається ледве не до міфотворчості, але нас це не дивує. Дивує інше: як цей юний убивця, котрий, судячи з усього, здійснив злочин несподівано, стихійно, примудрився не залишити анінайменшого сліду. Мастак, артист, міцний горішок… — Правик знову зиркає в бік помічників. — Але цей горішок, виявляється, з тріщиною. Мастак-убивця не пам'ятає навіть, яким знаряддям орудував і як. Що це: продовження гри, нові хитрощі? Ні, просто ви не вбивали, юначе.

— Хто ж тоді? — вихопилося в Баранова.

— Хто? — тихо перепитав слідчий, підняв із землі черешню, потер об штанину й кинув до рота. Відтак обернувся до студента. — Пригадуєте, як я мучив вас просьбами десятки разів переповідати мені все, що сталося за той відрізок часу, поки ви були в саду… Про ваші дії, про побачене й почуте, про ваші думки, про запахи довкола. Кожного разу я довідувався про все нові й нові деталі, а деталі, як відомо, це — бог. Енного разу ви обмовилися, що перед тим, як прилягти на лавку, зняли халат і повісили на кущ. Бо з дитинства навчені шанувати одежу. Через дрімоту вловили незрозумілий шум. Але ж обривати солодке марево сну так неохота. Остаточно прокинулися й підвелися тільки тоді, коли поряд щось зашаруділо й кинулося в кущі. Саме в цей час за вами засигналили з вулиці і ви, підхопивши із землі халат, побігли до машини. Завважте: халат ви підняли із землі. Чому? Адже недавно чіпляли його на кущ. Отой, наскільки я здогадуюсь? — Правик показав у бік Сливакової ділянки, що розташовувалась ярусом нижче.

Студент, напружений, спітнілий, кивнув.

— Ідемо далі, — провадив слідчий, і знов підчепив двома пальцями черешню з трави. — Виходить, ваш халат хтось чи щось скинуло з куща… Погода була безвітряна. Отже — хтось. Нагадайте нам, будь ласка, що було в кишенях халата.

Студент прокашлявся, набрав повітря в легені, однак голос його був помітно кволим, надтріснутим.

— У лівій кишені книжечка новел Стефана Цвейга і гребінець, в другій — пряники. Мені їх видали в буфеті замість здачі.

— Скільки було пряників?

— Я ж вам казав — три. Один десь потім витрусив.

— Не витрусили. Його вкрали.

— Хто? — студент пришелепувато закліпав очима.

— Той, хто вбив Сливака. Якщо вбивці-самозванці, тобто ви і Марта, не могли залишити на місці злочину жодних слідів, то справжній убивця — залишив. Однак ми спочатку не надали їм значення. На кишені вашого халата (не на руках, як ви гадали), на банці з садовим варом і на ножі, яким убито Сливака, знайдено кров і тонкі світлі волосини. Вони не належать людині.

— А кому ж? — ошелешено вигукнув Баранов.

Правик пройшов кілька метрів і носком черевика відкинув мішковину з горбика. Під нею лежав мертвий собака — великий, кудлатий, рудий. Жовті зуби шкірилися в дикому оскалі. Кожному стало не по собі. Найжахливішим було те, що в цій морді проглядалось щось людиноподібне.

— Експертиза встановила ідентичність тих волосин і шерсті цього безпритульного пса. Це він винуватець усього, що сталося тут п'ять днів тому. Спробуймо вишикувати події в ряд. Сливак нарізує живці з груші для щеплення. Драбина, як бачите, приперта до стовбура. Він на дереві. В цю мить садом пробігає рудий пес, що вже надокучив цілій околиці. Зупиняється біля ослінчика з інструментами, принюхується до банки з садовим варом. До нього, як виявила експертиза, Сливак додав смалець і мед — тоді маса більш живлюща і краще принаджує бджіл. Вар і пса принадив, той перекинув банку. Ось гляньте. — Правик видобув з кишені конверт з фотографіями, знайшов потрібну й простяг Баранову.

— Він ретельно склав інструменти на ослінчику, а банка лежить у траві. Педантичний Сливак не потерпів би такого. І ще про педантизм… На його робочому фартуху — повздовжній розріз. А він не мирився навіть із крихітною дірочкою чи з відсутністю ґудзика, який і застібати не треба… Сливак побачив з дерева собаку, хотів чимось кинути в нього і зірвався. На одній з гілок здерта кованим черевиком кора. Можливо, падіння не було б настільки фатальним, якби він не зачепився фартухом за сучок. Голову шарпнуло вбік, і гострющий ніж у руці механічно черкнув по шиї, перетяв сонну артерію. Сливак одразу втратив свідомість і почав стікати кров'ю. Кров принадила пса… Коли той далі подався шукати якийсь харч, писок