Мирослав Іванович Дочинець - Лис та інші детективні історії.

поламаною долею, а отже — з тамованим болем у душі, з ностальгією за чимось ліпшим, гідним її. Для жінки немає стелі ні в чому, надто для тієї, яку не обділено принадами. Сливака вона не любила, його не любив ніхто. Ті, яких любити важко, приречені любити самих себе. Зіткнулися двоє егоїстів. Але вона шукала прихильності, кохання, обожнювання і знайшла це в особі красунчика-студента. Можливо, після цього почалися ускладнення в сім'ї, скандали… В такій ситуації вона могла піти на це. Якщо вона й не вбивця, то співучасниця, ініціатор.

Знову коробка підлітає вгору. Цього разу на поверхні «білий халат». Що ж, цілком імовірно… В нього обличчя наївного упертюха, по-дівочому вродливе. Гордий, потайний мовчун. Розмовляє короткими різкими фразами. Нічого зайвого, порожнього. Захищається мляво, неохоче. Схоже, що в Марту закоханий по вуха. Звісно, якщо в твої двадцять років тобі віддається така розкішна дама… Це не походи на морозиво з першокурсницями. Але це й злам, навала не тільки почуттів і відчуттів, а й випробувань. Саме так — випробувань. А він, цей амбіційний хлопчак, ще й конкурента мав під боком. Нехай законного, але…

«Приведіть студента», — наказую черговому.

Увійшов, одразу з порогу схвильовано заговорив:

— Я знаю, звідки кров на халаті. Сливака в морг відвозила п'ятнадцята бригада?

— Звідки тобі це відомо?

— П'ятнадцята доставляє травмованих, потерпілих… ну й трупи. Їм за це навіть доплачують, — усміхається запаленими від безсоння очима.

А далі викладає таку незбагненну версію, що прикрасила б найвитонченіший детектив. І найдивовижніше в ній те, що це могло бути реально. «Безглуздя правлять світом, — вигукував Іван Карамазов, — і без них не могло б нічого статися…» Щиро кажучи, я навіть остовпів на хвильку: або цей хлопчак воістину артист, або я став тугодумом після низки справ про крадіжки мобілок і мопедів. Нарешті оговтався.

— Тоді як бути з «чебурашкою»? — питаю. — Вона ж з'явилася під час першого візиту. Таким чином твій халат мічений, обміну бути не могло.

Він сів, як підкошений. Щоб дати йому трішки отямитись, я почав поливати кактуси на підвіконні. В кабінет зазирнув Баранов.

— Я на секунду, товаришу майор. Це дуже важливо.

Поклав на стіл перегнутий навпіл аркуш і хутко вийшов.

Але двері, як це часто буває з нашими дверима, не зачинилися.

Дмухнув протяг, і я побачив, як щойно принесений папірець метеликом злетів зі столу і влігся студенту прямісінько на коліна, в які той якраз втупився посоловілими від безпорадності очима. Тієї миті обличчя його побіліло, як папір, а губи затремтіли. Я підійшов ззаду і прочитав каракулі Баранова: «М. Сливак зізналася, що це вона вбила чоловіка. Сама».

— Неправда, неправда, — істерично зашепотів студент. — Це я вбив, я…

— З її допомогою, — додав я.

— Ні! Вона до цього не причетна. Я сам, сам. Чуєте?!

«Жнивний на зізнання день, — подумав я. — Але двоє незалежних один від одного вбивць при одній жертві — це занадто».

— А якщо я не повірю тобі, хлопче?

— Як це — не повірите? — здивувався він.

— А отак, візьму й не повірю. Та ще й відпущу тебе здавати свої заліки.

— Які заліки? А кров на рукавах мого халата! Хіба вам цього мало?

Так і сказав: «Кров на рукавах…» Тоді я засумнівався всерйоз. Цей упертюх гадає, що в убивць заюшені кров'ю обов'язково рукави.

— Чому ж ти не змив цю кров? — поцікавився я.

— Не встиг поміняти халат, — буркнув студент.

— Гаразд, — примирливо сказав я. — Ходімо.

— Куди? — запитав насторожено.

— Ходімо, покажеш, як усе це було.

Я глянув на сірникову етикетку з химерною вазою. «Отже, знайшла спосіб заплямувати халат невинного хлопця…»

Друга половина дня мала пройти в слідчих експериментах. Однак вони завершилися набагато скоріше, ніж я сподівався. Замість експериментів розігралися спектаклі. Студент розгубився одразу ж, як тільки йому запропонували вибрати з чималої колекції ніж. Показав на фінку Бели Цигана, котрий уже чотири роки мотав строк. Далі, перехопивши іронічну посмішку Баранова, показав на вила-трійчата, приперті до дерева. А відтак взагалі відмовився давати будь-які свідчення. А Марта… Марта похмуро заявила, що штрикнула чоловіка в груди. Коли попросили уточнити місце, вона коротко мовила: «В серце». Я пояснив, що кривим ножем не так уже й просто простромити серце, легше розпороти живіт. Вона швидко кивнула, мовляв, так воно й було. Тоді я сказав, що ні на животі, ні на грудях у Сливака не виявлено ран. Жінка важко вдихнула повітря, завмерла в нервовому дрожі, і я помітив, як з кутиків її очей ковзнули два вологі шнурочки…

Вечоріло. Я сидів у саду самотиною і ні про що не думав. Іноді робити це необхідно, треба вивітрити з голови всі помилкові думки, щоб звільнити місце для нових. Шемрало птаство в кронах над головою, з яруг напливало жаб'яче кумкання. Здавалося, що в цій благодатній закутині не може бути місця для насильства ніколи. Недарма покійний господар колись викарбував на фундаменті котеджу фразу: «Малий дім — великий спокій». А дім, думав я, не такий вже й малий, куди до нього моїй двокімнатній квартирці на п'ятому поверсі… Нахилився до білої лілії — вона пахла жіночим тілом.

Раптом у кінці городу щось зашаруділо, з винограднику вигулькнула цибата постать Гайовича. Він був червоний, засапаний.

— Ти звідки виринув, тать нічний? — здивувався я.

— За малинником у живоплоті є непомітний лаз. Через нього можна пробратися з пустиря.

— Ти знав про це раніше?

— Ні. Мені щойно сказав про це той, хто підвозив з вечірки Марту. Висадив на пустирі, через це ніхто й не помітив її повернення. Він розповів ще дещо. Виявляється, на той час, коли вони приїхали, Сливак був уже мертвий.

— Де ти знайшов цього свідка?

— Сам заявився. Муки сумління й тому подібне… Як на мене, просто змандражив. Злякався за свою ковдру. Ходімо, він чекає на вас в управлінні.

Ми пішли в глиб саду, де під деревами вже залягли густі кошлаті тіні. Прослизнули у вузький лаз, опинилися в ярку, потім минули чагарник і вийшли на вузьку ґрунтову дорогу. Гайович був моїм поводирем. Зненацька він зірвався з місця й рвонув до автомобіля, що стояв неподалік з відчиненими дверцями.

— Чортівня! — вилаявся він. — Цього ще бракувало.

— Що сталося? — запитав я.

— Ну ось, поцупив сосиски, які я купив дорогою.

— Хто?

Гайович сердито кивнув на дорогу, якою втікав великий рудий кудлатий собака. Його я вже раз бачив у маєтку Сливаків. Ще один господар саду.

Собака

Ранній ранок. Сад дихає вологою прохолодою. Навісніють птахи, їх щебетання схоже на звуки поцілунків. На осонні бджоли спивають