Генрі Лайон Олді - Обитель героїв

Стомлено зітхнувши, Анрі потерла скроні кінчиками пальців.

— Уже шукаю.

— Успіхи є?

У темних очах малефіка жеврів сумнів.

— Є. Намистина закотилася під ліжко, а це сьома намистина із сьомого комплекту ворожіння на судженого-рядженого. Бірюза з яблучним відтінком приносить перемогу й удачу в справах, прискорює біг коня. Герань у поєднанні з вашим флаконом, пане Терц, — до клопотів, що потребують нашої особистої участі. Там ще побічне тепло домівки, але ним можна знехтувати. Півні на халаті гроса — самотність минає, але бійся сварки. Скандал з начальством попереджає про небезпеку скороспішних висновків. Ходячий небіжчик — до добрих вістей. Якщо він голий чи одягнений частково, прикриваючи сором…

— Повернімося до поквапливих висновків, — перервав Мускулюс лекцію з оперативної мантики. — Де чурихці тримають полонених квесторів?

Анрі розвела руками:

— А ніде. Квесторів, судячи з композиції мантуалій, в Чуриху немає.

— Як немає?!

— Так. Немає, і квит.

Судячи з вигляду малефіка, він замишляв державний злочин: убивство співробітниці Тихого Трибуналу.

— І не передбачається? — втрутився кмітливіший Терц.

— Чому ж? Ви, пане, не звернули уваги на вплив бірюзи на півнів, у поєднанні з непрямою геранню. Передбачаються. Найближчим часом. Правда, віяло Наами пов’язане з дрібним розчаруванням, але, мені здається, віялом теж можна знехтувати.

— Виходить, треба чекати? — підбив підсумок профос.

— Виходить, треба.

І вони ступили у ворота.

* * *

Ні, не божевільний, хвала Вічному Мандрівцеві. Ловець снів? Отакої! Доволі рідкісне заняття. Про ловців — інакше кажучи, морфінітів — Конрад чув, але з жодним із них досі знайомий не був. Тим часом Тирулега витяг зі складок балахона веселкову плетінку й струснув, демонструючи баронові. У плетінці мляво тріпотіла плямиста медуза з китицями звислих донизу щупальців. Китиці були огидні й жалюгідні. Всередині медузи мерехтів болотяний вогник з їдучою прозеленню.

— Це мій кошмар?!

— Ні, ваш світлість. Чужий. Я такий перший раз бачити. Кепсько розуміти можу…

— Добре, добре, — перебив старого барон, хоча після оригінального порятунку пульпідора та бігання по стелі язик не повертався називати Тирулегу «старим». — Про ваші таланти поговоримо трохи пізніше. Зараз мене цікавить інше: чому ви відразу не назвалися? Чого полізли битися? Я ж міг вас убити…

У останньому Конрад був далеко не такий упевнений, як хотілося б. Він добре пам’ятав вкрадливі лещата, що зчавили зап’ястя. Напевно, залишилися синці. «А міг і кістку зламати», — із запізненням дійшло до барона.

— Я не лізти! Не лізти! — Тирулега помахав у повітрі вказівним пальцем, немов відгонячи від себе наклеп. — Ви сам на мене скакнути козлотур! Я забояв… Забоятися. Голова зовсім дурний, коли забоятися. Тільки потім додумати: треба говорити, хто я є. Я й говорити.

Барон зітхнув.

— Гаразд, я вам вірю. Таке трапляється: коли людина з переляку в бійку лізе…

— З переляк, з переляк! — ствердно закивав Тирулега. — Я сильно переляк, коли ви скакати!

— А тепер повернімося до наших кошмарів…

— Не наш! Не ваш. Чужий. Сопірель. Як це… Водити? Наводити?

— Наведений?

— Так! Наведений. Блуд…

— Приблудний?

— Так! Приблудник. Правильно є. Бувати так: друг-ворог навмисно сон на людина наводити. Це — сопірель. У нас так говорити, посеред ловці снулів. А бувати, сон своя воля бігати. Чужий, приблудний і сам ходити ногами. Вагансомнул. Рідко-рідко бувати.

Конрад устав, пройшов з кутка в куток, заклавши руки за спину. «Як заарештований у камері», — спало на думку недоречне порівняння, і барон поквапився припинити ці переміщення. Зупинився перед Тирулегою, котрий шанобливо мовчав, глянув згори вниз. Обер-квізитору подобалося дивитися на людей згори вниз. На жаль, з огляду на зріст барона, випадала ця радість нечасто.

— То мій сон наведений чи приблудний? Сам з’явився? Чи наслали?!

Тирулега засмучено наїжився:

— Я не розуміти. Я каптор ирта… Ловець снулів більше сорок років, але такий снуль — перший раз. Сопірель. Вагансомнул. І капля-капелька — ваш. Всі разом. Ніколи не бачити.

Він знову втупився в плетінку зі спійманою «медузою».

— Ось тут зелень світити, мало. Бачити? Значить — сопірель. Свій сон — жовтяк або картата. Інкубоніс — червоний. І гори ясно. А тут висіти мотузки, ворушитися. Бачити? Вагансомнул. Приблуда. Він на мотузки літати сюди.

«Схоже, наш морфініт ніколи не бачив медуз, і не знає слова „щупальці“», — відзначив Конрад.

— Щільний — виходити, правда. Пам’ять. Як мозки в голова. А тут кит-тиця?

— Китиці?

— Так, кит-тиці! Це значить — старенький, дуже. Багато кит-тиці. Багато років. Скільки ниточка, стільки разів снитися. Бачити?

— І скільки ж років нашому дорогому… м-м… інкубонісу? — обережно поцікавився обер-квізитор.

— Я не знати. Сто? Більше-менше… Точно не сказати. Перший раз — такий старий снуль. Ніколи не бачити, чути тільки. Від мой дєдушок. Завжди думати: казка…

Барон відчув себе мисочкою, в яку із клепсидри-Тирулеги капають слова — от-от наповнять до країв. Бризки летять на стіни, стікають назад пам’яттю про спійманого снуля, ідуть углиб, у водограй думок, що шалено обертається…

— Постривайте! Ви стверджуєте, що цей сон — часткова правда? Чиясь пам’ять? Не гра уяви? І тепер ця пам’ять — у вашій… пастці?

— Не пам’ять, — заперечно захитав головою Тирулега. — Снуль. Ну, сон і снуль… це як… О, книга! Снуль — книга. А сон — буквиці, що в цей книга хтось записати. Снуль носить сон. Я піймати снуль. У снулі — сон, який вам хтось приснит.

— Ви хочете сказати, що у вас у пастці снуль, у снулі — сон, а уві сні — чужа пам’ять?

Баронові страх як схотілося прокинутися.

— Вірно є! — ловець щиро зрадів тямущості співрозмовника. — Не весь пам’ять. Скибочка.

— Добре, нехай скибочка, — в обер-квизиторі раптом прокинувся мисливський азарт. — Виходить, хтось пам’ятає час становлення Ордена Зорі! Пане Тирулего, ваша правда: нашому другові-снулю дуже багато років. А як далеко має перебувати людина, щоб снуль переніс його сон на іншу людину?

— Недалеко. Поруч.

— Наприклад?

— Наприклад, у цей будинок.

— Дуже добре! — фон Шмуц потер руки в передчутті. — І ви можете визначити, чий це сон?

Конрад уже знав відповідь. Зараз йому було потрібно лише підтвердження. Ніхто із супутників барона не був до такої міри старий — це відомо достеменно. Але для чаклуна або мага, особливо з потужним внутрішнім запасом мани, і сто років — не межа тривалості життя. Молодо виглядає? — на те існують личини та інші чарівницькі штучки. Не далі як позавчора, завдяки майстерності вігіли, барон і сам бешкетував у подобі здорованя-матроса.

— Так, я могти визначити. Тут, у цей будинок, немає така людина.

— Тобто як — немає?! Ви ловець снулів, чи жартівник?!

Від прикрості, що чудовий здогад розвіявся