Гаррі Кімович Каспаров - Зима наближається

амбіціями та зарозумілістю однієї всюдисущої людини, що значною мірою нагадувало Літню Олімпіаду в Берліні в 1936-му.

Тут я зроблю невеличку паузу, бо, вимовляючи ці слова, мені часто доводилося бачити, як інтерв’юери й різні експерти закочують очі. Фраза «Але ж Путін — не Гітлер!» готова зірватися з їхніх вуст іще до того, як я вимовлю слово «Берлін»[83]. Це якийсь дивний і небезпечний варіант історичного нерозуміння, коли ледь не кожне згадування Гітлера чи нацистів сьогодні ритуально підіймають на глум, починаючи з професійних журналістів і закінчуючи анонімними користувачами соціальних мереж. Складається враження, що повільне та публічне переродження німецького політика-популіста в найганебнішого монстра в історії не мало жодного раціонального підґрунтя.

Я дуже чітко розумію небезпеки порівняння чогось поганого з нацистами чи Гітлером, усього репресивного — з фашизмом або кожного акту умиротворення — з Мюнхенською угодою. Зловживання таким порівнянням призводить до тривіалізації та втрати первинного значення. Такі слова, як «геноцид» та «Голокост», слід залишати для дуже особливих моментів, а не вживати їх наліво й направо заради красного слівця. Вони є суттю заповіту «Ніколи знову» і забувати їх не можна. Саме тому так важливо, що президент Обама протягом семи років ніяк не виконає обіцянку своєї передвиборчої кампанії-2008 визнати геноцид вірмен. Як ми можемо боротися проти багатьох проявів зла, наявних у нашому світі сьогодні, якщо не насмілюємося зустрітися віч-на-віч зі злом, чиї привиди нараховують уже століття? Тому ми повинні бути достатньо чесними й хоробрими, щоб називати зло його справжнім іменем, особливо матір усіх геноцидів XX століття.

Отже, мені зовсім нелегко порівнювати сучасну диктатуру однієї людини, яка поширює фашистську пропаганду, з попередньою, коли вона анексує території сусідньої європейської країни на тому ж самому підґрунті — «захисту наших братів по крові». Я порівнюю боягузтво та курс на примирення, які демонструють сьогодні лідери вільного світу щодо Путіна, з відчайдушною, марною та надзвичайно руйнівною політикою умиротворення 1930-х років щодо Гітлера не через невігластво або бажання шокувати своїх читачів. Ми маємо справу з послідовними та небезпечними прецедентами, а не тривіальними порівняннями двох маленьких автократів, кожного з яких спочатку не сприймали всерйоз.

Безумовно, зло нацистів виходить за межі раціонального порівняння. Ніхто й ніщо не зрівняється з демоном-убивцею, яким став Гітлер у 1940-х, або породженими ним жахіттями. Звичайно, ніхто й не думає про можливість нової світової війни або спроби перевершити Голокост. Але безцеремонно відкидати уроки політичного злету Гітлера, його приходу до влади, а також ігнорування й заохочення його протягом такого тривалого часу було б нерозсудливо та небезпечно. Тому, як я сказав у вступі до цієї книги, у 1936 році навіть Гітлер іще не був Гітлером. Так, багато людей у Німеччині та за її межами вже дивилися на нього з підозрою, але він стояв у променях слави на трибуні стадіону під час Берлінських Олімпійських ігор і приймав вітання від світових лідерів та салюти піднятою рукою від світових спортсменів. Немає жодних сумнівів, що цей тріумф на світовій арені додав нацистам сміливості й зміцнив їхні амбіції.

Навмисно чи ні, але в Сочі путінський режим доволі близько наслідував сценарій Берліна-1936. Там були ті самі символічні поступки у відповідь на міжнародні протести проти нетерпимих законів. Кілька відомих політичних в’язнів були звільнені якраз напередодні прибуття журналістів. Навіть тон пропаганди мав дуже знайоме звучання, як це блискуче проілюстрував письменник і журналіст Віктор Шендерович. Він процитував заяву вірнопідданого Путіну політика Володимира Якуніна, у якій той звинувачував західні ЗМІ в антиросійській істерії та ворожості, засуджуючи цих іноземних критиків за спроби зірвати Олімпіаду. Шендерович потім виявив, що половина тієї заяви насправді була написана Карлом Ріттером фон Гальтом, організатором Ігор у Берліні. У тексті лише замінили слово «Німеччина» на «Росія». Перетворення йшло як по маслу.

Наприкінці лютого 2014 року вдруге за останні шість років Володимир Путін наказав російським військам перетнути міжнародно визнаний кордон, щоб окупувати територію сусідньої країни. Цей факт потрібно чітко проясняти перед будь-яким обговоренням мотивів чи наслідків. Російські війська силою захопили український Крим, а також допомогли з евакуацією звідти Віктора Януковича. Такі дії зробили Путіна членом ексклюзивного клубу (нарівні із Саддамом Хусейном та Слободаном Мілошевичем) дуже небагатьох лідерів, які вдиралися в сусідню державу в атомну добу. Через кілька тижнів Путін узагалі перевершив Мілошевича, офіційно анексувавши Крим, як Хусейн колись зробив із Кувейтом.

Така неприкрита експансіоністська агресія була не в моді з часу Адольфа Гітлера, який урешті був переможений, та Йосипа Сталіна, який досяг успіху. Червона армія Сталіна отримала свою частку бойової слави, але його справжній тріумф походить із Ялтинської конференції в лютому 1945-го, за три місяці до закінчення Другої світової війни в Європі. Там Сталіну вдалося залякати немічного Франкліна Рузвельта й не надто впливового Вінстона Черчилля, накресливши нові польські кордони, а потім обіцяючи провести в Польщі вибори, хоч він чудово знав, що при владі залишиться комуністичний уряд, поставлений СРСР.

Це, звичайно, лише випадковий збіг, але Другу світову війну нагадує й той факт, що Ялта розташована в Криму. Путінську тактику можна дуже легко й точно порівняти з аншлюсом Австрії, а також нацистською окупацією й анексією Судетів у Чехословаччині в 1938-му. Тоді була та сама риторика про захист наляканого населення, та сама пропаганда, сповнена брехні, виправдань і звинувачень. Путін також дотримувався сталінської моделі, яку той продемонстрував у Ялті на прикладі Польщі: спочатку захопити, а вже потім вести перемовини.

Через кілька тижнів після анексії Крим був змушений провести бутафорський референдум щодо приєднання до Росії — голосування, яке проходило на вигідних для Кремля умовах під дулами автоматів і без жодних сумнівів у кінцевому результаті. Те, що мешканці Криму в минулому вже проголосували залишитися частиною України, до уваги не бралося.

Путінське вторгнення в Крим відбулося лише через кілька годин після того, як тодішній український президент Янукович перекинув свої маріонеткові мотузки з Києва в руки свого господаря в Росії. По собі він залишив тисячі паперів і кілька палаців, які стали доказами надзвичайних рівнів його особистої та політичної корупції. Його втеча, куплена ціною крові відважного народу України, виставила Путіна слабким. Як і будь-який забіяка зі шкільного подвір’я або бос організованого злочинного угрупування, Путін негайно почав шукати спосіб знову виглядати й почуватися крутим. Відомий своєю історією Кримський півострів із великою кількістю проросійськи налаштованого населення й географічною вразливістю (а також російською військово-морською базою) став цілком природною мішенню для відновлення його авторитету.

Як я кажу вже протягом багатьох років, намагання