Гаррі Кімович Каспаров - Зима наближається

роздивитися глибоку стратегію дій пана Путіна є марнуванням часу. Жодних складних національних інтересів у його розрахунках немає. Там є лише особисті інтереси, інтереси наближених, які утримують його при владі, та прагнення якнайкраще консолідувати цю владу. Без справжніх виборів або вільних медіа єдиним способом, яким диктатор може спілкуватися зі своїм народом, є пропаганда, а єдиним способом, у який він може підкріплювати свою владу, є регулярна демонстрація сили.

Усередині Росії ця сила зазвичай спрямовується проти дисидентів, громадянських прав і свобод. За кордоном ця сила проявляється у формі військових дій, торговельних санкцій або економічного примусу й застосовується там, де Путін вважає, що такий злочин зійде йому з рук. На жаль, досі це йому вдавалося надто часто й надто добре.

Незважаючи на передбачення багатьох знавців, політиків і так званих «експертів», Путін офіційно анексував український регіон Крим. Мабуть, його не дуже вразили аргументи критиків і вишукані розмови про те, як його вторгнення й анексія суперечать національним інтересам Росії. Головна проблема аргументів на Заході на кшталт «Путін ніколи...» полягає в тому, що люди там виходять із хибних передумов. Вони чомусь уважають, що Путін та його правляча еліта турбуються про російські національні інтереси. Насправді вони зовсім про це не турбуються, окрім декількох сфер, де ті перетинаються з їхньою власною метою розкрадання якомога більшої кількості грошей і багатств країни. Давно вже настав час припинити слухати гарвардських професорів і вельми розумних експертів, які розповідають нам про те, чого Путін ніколи не зробить. Зараз якраз настав час відповісти на те, що він справді робить.

Наступною складністю у справі зупинення Путіна є самонавіюваний параліч лідерів Європи й Великої сімки. Гірка правда полягає в тому, що єдиними санкціями або якимись діями, здатними вплинути на путінську поведінку, є ті, які безпосередньо або опосередковано зачіпають його перебування при владі в Росії. Це все, про що турбується Путін, адже він знає, що стається з подібними до нього людьми, коли вони втрачають захоплене. Ось чому слова держсекретаря США Джона Керрі, адресовані його колезі Сергію Лаврову після захоплення Криму, є абсолютно неправильними. «Ми сподіваємося, президент Путін визнає, що ніщо з нами сказаного не означає загрозу, — сказав тоді Керрі. — Не означає в особистому плані»[84]. Однією лише слабкою ремаркою Керрі зняв із порядку денного єдині речі, якими переймається Путін: особисту владу й загрози їй.

Через два дні президент Обама повторив цю помилку, коли оголосив, що Америка не посилатиме війська на захист України. Ніхто й так не просив у нього військ, але Обама, схоже, вирішив, що така заява допоможе розрядити напруження. Проте він не врахував різницю світоглядів. Те, що Обама вважає ознакою мирних намірів, Путін сприймає лише як додатковий прояв слабкості. Кинути зброю, щоб заспокоїти терориста, який захопив заручників? Це могло б спрацювати з наляканим підлітком, але точно не працює проти когось на кшталт Путіна. В очах російського президента Обама є єдиним реальним його супротивником у світі, аж той раптом добровільно поступається однією зі своїх найбільших переваг — величезною військовою міццю Америки. В Ірані, Сирії, а потім і в Україні Обама сам передав свої важелі зовнішньої політики Путіну. Таким чином, він послабив свою президентську владу лише заради того, аби подовжити перебування в Білому Домі.

28 березня Путін зателефонував американському президентові, щоб обговорити події в Україні. Однак сказане тоді значно відрізнялося від почутого. Розбіжностей між прес-релізами про цей телефонний дзвінок, випущеними Білим Домом і Кремлем, настільки багато, що ви б ніколи не здогадалися, що йдеться про ту саму розмову. У звіті Білого Дому згадано необхідність «конституційної реформи та демократичних виборів» в Україні й виведення російських військ із її східних територій. Кремль же посилається на «лютих екстремістів» у Києві й додає до теми обговорення Придністров’я, сепаратистський регіон Молдови, промовисто погрожуючи знову поставити його на кін.

Мене ж найбільше зацікавило слово, яке не було згадане в жодному повідомленні: «Крим». Вочевидь, ця частина суверенної української території, захоплена й анексована Путіним лише за кілька тижнів до того, уже перестала бути предметом для обговорення. Лише напередодні Генеральна Асамблея ООН зробила те, чого не змогла зробити Рада Безпеки через накладене Росією вето. Резолюція Генасамблеї ООН щодо захисту територіальної цілісності України набрала сто голосів, і навіть посилений тиск Росії приніс їй лише десять передбачуваних союзників включно з Кубою, Зімбабве, Суданом, Сирією та Північною Корею. І все ж Обама несподівано виявився готовим дозволити Путіну змінити тему переговорів на те, чи завоює Росія більше території України.

Попереднього місяця західні експерти були сповнені нових передбачень на кшталт «Путін ніколи...», і багато з них радили не «заганяти його в глухий кут», а натомість запропонувати «відступ, що збереже обличчя», з Криму. Путін же абсолютно не був зацікавлений у жодному відступі, тому обернув цю тактику проти Обами й Заходу, пропонуючи їм відступ, що збереже обличчя, зі Східною Україною як новою лінією на піску. Більш ніж через рік, улітку 2015-го, там усе ще точиться запекла боротьба, незважаючи на кілька патетичних угод про «режим припинення вогню», які також з’явилися лише з метою збереження обличчя західних лідерів.

Переговори, у яких територія іншої країни є другорядним питанням, мають доволі тривалу історію. Найбільш очевидним прикладом є 1938 рік, коли Гітлер люб’язно запропонував не захоплювати всю Чехословаччину в обмін на отримання Судетів без жодних претензій із боку Великої Британії та Франції. Північна Корея та Іран теж полюбляють вести зі Сполученими Штатами Америки розмови сам-на-сам, неначе кажучи, що ніхто більше для них не має значення. Але події в Україні — це не США проти Росії. Це цивілізований світ проти диктатора, і голосування в ООН підтвердило таку оцінку в розрахунку десять до одного.

Мандат на продовження тиску на Путіна є зрозумілим, якщо тільки Захід матиме сміливість зберегти його та посилити. Інакше, як це було з Чехословаччиною, яку усунули від переговорів «великих сил» у 1938-му, ще незміцнілому українському уряду буде відведена роль глядача, пацієнта під місцевою анестезією, який безпорадно спостерігає, як хірурги відрізають шматки його плоті. Для Сполучених Штатів брати участь у розмовах добре та звично, особливо якщо згадати підписання Будапештського меморандуму 1994 року, який гарантував недоторканість української території. Але українські представники мають бути присутніми на всіх стадіях. Народ України має постійно бути поінформований про хід переговорів, причому до того, як інші держави зайдуть надто далеко в розв’язанні питання, що саме для України є найкращим варіантом.

Продовживши вторгнення на