Гаррі Кімович Каспаров - Зима наближається

Незважаючи на відставку всього Кабінету міністрів України 28 січня та раптову готовність адміністрації Януковича піти на невеличкі поступки мужнім протестувальникам, на вулицях і далі зростало напруження. До Києва прибула делегація Кремля, щоб обговорити з Януковичем ситуацію за зачиненими дверима. Здавалося, що адміністрація на щось очікує. 18 лютого відносний спокій завершився найбільшим за весь час спалахом насильства, який тривав протягом кількох наступних днів. Підготовлені Росією снайпери з числа українських спецпризначенців відкрили вогонь по натовпу. Щонайменше вісімдесят людей були вбиті (зокрема й із десяток міліціонерів) та понад тисячу дістали серйозні поранення. Але протестувальники знову відмовилися зникнути, і цього разу було зрозуміло, що вони налаштовані на не менше, ніж зникнення самого Януковича. Євромайдан перейшов від простого протесту до справжньої революції.

Замість того, щоб скласти свої повноваження або залишитися чекати на імпічмент, Янукович, поки його не притягли до суду за нечуваний розмах корупції, утік під захист своїх хазяїв у Росію. Фотографії його розкішного палацу прокотилися Інтернетом, неначе степова пожежа. Опозиція ж сформувала новий уряд і призначила на травень вибори нового президента України.

Не є збігом, що українські силовики штурмували київські табори опозиції на майдані саме під час Олімпіади в Сочі, яка проходила з 7 до 23 лютого. Згадайте, що свого часу Росія вдерлася в Грузію під час Олімпійських ігор у Пекіні 2008 року. Подібні видовища часто є корисними в цьому плані, адже дозволяють відвернути увагу від серйозних порушень прав людини. Ось і багато представників медіа, які перебували в Києві, перебралися в Сочі якраз тоді, коли почалися найзапекліші сутички.

Сочі дозволило Путіну відволікти увагу й у самій Росії. Адже на 18 лютого був призначений відкладений раніше суд над опозиційним активістом Сергієм Удальцовим. Йому «світило» десять років позбавлення волі за «організацію масових заворушень», що в перекладі з мови Кремля означало проходження вулицею на чолі протестного маршу, який був цілком мирним, аж поки його не почала жорстоко розганяти поліція. 21 лютого так звана «справа Болотної площі» породила вісім обвинувальних вироків, знову ж таки під прикриттям Олімпійських ігор, які відволікали увагу.

У новинах демонструвалося безліч зображень усміхненого Володимира Путіна, який позував і піднімав келихи з різними політиками, посадовцями та спортсменами. Саме такого висвітлення він і прагнув, тоді як його система неправосуддя продукувала дедалі більше російських політв’язнів. Путін добре засвоїв з історії, що люди втомлюються від поганих новин, а також сумних історій про репресії та смерті. Пропаганда найкраще працює тоді, коли брехня сприймається легше за правду, але повністю підмінити собою дійсність вона не здатна.

Як я й боявся, офіційний ретранслятор Олімпійських ігор — канал «еН-Бі-Сі», а також МОК погодилися з путінським сценарієм і зобразили Сочі як крок до лібералізації в Росії замість зовсім зворотного. Путін скористався Іграми, щоб відволікти увагу від показових судових процесів і найбільш агресивних за десятиліття антиамериканської та антисемітської кампаній. Як ці сумні реалії могли конкурувати з фігурним катанням і хокейними матчами? Однак український народ відмовився грати відведену йому в цій виставі роль, а виступив на захист своєї свободи та життя. Сміливість цих людей заслуговує на всі можливі похвали. Учасники Євромайдану нагадали нам, росіянам, що, з якою б повагою не ставилися до диктатора іноземні лідери під час його правління, історія закінчується завжди однаково: ганьбою в очах свого народу.

Міжнародний олімпійський комітет із радістю брав участь у цьому фарсі, безумовно, маючи власну тривалу й темну історію. Наприклад, після тріумфу Олімпіади в Берліні наступні Ігри планували провести в інших фашистських столицях: Токіо в 1940-му та Римі в 1944-му[81]. Президент МОК Томас Бах відкидав протести, заявляючи, що іноземні лідери, які виступають проти Сочі, «змішують політику зі спортом», абсолютно ігноруючи той факт, що продаж диктатурі величезної платформи для пропаганди та корупції також є «грою в політику». За сумнівною логікою Баха, МОК мав би з радістю нагородити Олімпіадою Північну Корею, якщо прибутки будуть достатніми, а рахунки сплачуватимуть одразу.

Я знав, що Путін не стоятиме осторонь, коли його маріонетка Янукович утік з України. 24 лютого в статті для французької газети «Ле Монд» я попереджав: «Якщо Путін не зможе тримати в кулаці всю Україну, він піде на її розкол. Керовані Кремлем проросійськи налаштовані регіони на кшталт Криму вже давно говорили про «незалежність», що в кращих орвеллівських традиціях означало зовсім протилежне — утрату свободи в межах путінського нео-СРСР»[82].

Коли у 2013 році Асад і Путін весело станцювали вальс, перетнувши червону лінію стримування, яку Обама накреслив у Сирії, я попереджав, що за цими подіями пильно стежать справжні й потенційні диктатори від Каракаса до Тегерана та Пхеньяна. Чи протистоятиме Захід агресії проти суверенної держави заради збереження «регіонального впливу»? Чи адміністрація Обами, зокрема, знайде в собі сміливість дотриматися своїх обіцянок, коли їй кинули виклик? Хоч там були й інші чинники, я переконаний, що Сирія додала Путіну впевненості, щоб отримати відповіді на ці запитання. Адже він перетворив Росію на поліцейську державу, а Україна, яку Путін називав «Малоросією», була наступною в його списку завоювань. Це здавалося мені очевидним, особливо враховуючи багато паралелей із Берлінською Олімпіадою-1936.

Путін хотів, аби Олімпіада в Сочі стала його миттю слави, поставивши його на один щабель із російським імператором Петром Великим. Його улюблене з радянських часів літнє курортне місто мало перетворитися на міжнародну перлину так само, як колись на столицю імперії практично з нуля перетворився Санкт-Петербург. Путін також сподівався піднести патріотичну гордість росіян, подавши їм із товстим куснем житнього хліба великий цирк. Така помилка виникає, коли деспот, перебуваючи при владі надто довго, починає плутати себе з державою. За відсутності механізмів зворотного зв’язку з боку вільних ЗМІ, а також справжніх виборів він починає вірити, що його власна слава є славою країни, що речі, які роблять щасливим його, ощасливлюють також увесь народ.

При цьому між Сочі-2014, Літніми Олімпійськими іграми в Москві в 1980-му та Пекіні у 2008-му є різниця. У двох більш ранніх випадках машина авторитарної пропаганди працювала на просування досягнень країни та системи. Її завданням було прославлення комунізму, тоталітаризму, переваг системи та спортсменів, нею породжених. Ніхто вже не пам’ятає, хто був головою держави під час Ігор у Пекіні, і лише дехто може пригадати Леоніда Брежнєва в Москві. Тоді як голова Національного олімпійського комітету Росії ніколи не з’являвся на телебаченні або ще десь, як і директор Ігор у Сочі. Ні, сочинське дійство чітко було пов’язане з