Гаррі Кімович Каспаров - Зима наближається

вгору руки у вітальному салюті, проходячи повз фюрера під час церемонії відкриття. Я не збираюся тут обговорювати, як дехто, чи був то нацистський салют, чи схожий на нього олімпійський. Гітлер і німці однозначно тішилися таким проявом поваги. (До речі, багато команд, зокрема збірні Великої Британії та США, салютувати відмовилися.) Путін у Сочі також прагнув насолодитися подібними лестощами й загальним схваленням.

Варто звернути увагу на події, що передували Олімпіаді-1936. Уряд Гітлера вже кілька років займався переслідуванням німецьких євреїв. Окрім того, нацисти постійно нападали на гомосексуалістів, людей з особливими потребами, циган і політичних опонентів. Цікаво, що Путін залюбки перейняв цю модель утисків найбільш вразливих категорій населення, переслідуючи іммігрантів, геїв та опозицію. Трагедія полягає в тому, що, коли це стосується явних і потенційних диктаторів, вільний світ ніяк не бажає вчитися на помилках минулого.

Натомість автократи напрочуд добре вчаться на прикладі своїх попередників. Вони уважно вивчають, як поступово позбавити людей прав, не допускаючи повстання, як розправлятися з незгодними та проводити бутафорські вибори, водночас зберігаючи на Заході позитивний імідж для туристів і торговельних відносин, а також як говорити про мир, розпалюючи війну. Мотиви диктаторів, правда, можуть бути різними, — комунізм, фашизм, завоювання, розкрадання, — але прагнення цілковитого контролю є незмінним, а їхні методи просто до болю одноманітні. При цьому постійно нівелюється ідея, що вільні країни мають брати на себе відповідальність за захист невинних людей від убивства й утисків. Ми згадуємо про це лише тоді, коли починається чергова криза.

Нещодавно жертвою цієї тенденції стала Україна. Як виявилося, Сочі було не лише потьомкінським селом для проведення Олімпіади, але й димовою завісою для більш важливих речей. Коли ЄС відмовився запропонувати кращі умови для євроінтеграції України у 2013 році, Путін поспішив втрутитися в ситуацію зі своєю звичайною сумішшю погроз та підкупів. Що ж, цю мову добре розумів його лакей — тодішній український президент Віктор Янукович. У такі моменти зазвичай і виникають проблеми, коли на одній шальці терезів опиняється демократія, а на другій — багата диктатура. Європа пропонує робочі групи й нечіткі часові межі, а за це вимагає прозорості та проведення болючих реформ. Путін же пропонує дзвінку монету, а хоче за це лише вашу свободу й вашу душу.

На жаль, для Путіна та Януковича український народ мав свою власну думку щодо зради національних інтересів. Коли Янукович заявив, що призупиняє підготовку до підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, українці у величезній кількості вийшли на центральну площу Києва — майдан Незалежності. Так почалися протести проти спроби Януковича віддалити країну від Європи, перенаправивши її в холодні обійми Путіна. 21 листопада 2013 року розпочався Євромайдан, а вже за кілька наступних днів декілька тисяч протестувальників розрослися до десятків і навіть сотень тисяч. Люди швидко перейшли від вимог європейської інтеграції до вимог відставки Януковича. Вони казали, що Україна — не Росія, і були готові боротися, аби це довести. На превеликий жаль, їм таки довелося боротися й навіть гинути за свої переконання.

У ніч на 30 листопада на протестувальників-студентів у Києві напав спецзагін української міліції «Беркут», розігнавши їх та жорстоко побивши десятки молодих хлопців і дівчат. На диво, у відповідь на цей напад протест не лише перегрупувався, але й посилився до значно більшої кількості людей. У перший тиждень грудня протестувальники організувалися й установили на майдані Незалежності барикади та наметовий табір. Вони окупували будівлю Київської міської ради й вимагали відставки уряду Януковича. 6 грудня Янукович вирушив до Сочі для незапланованої зустрічі з Путіним, щоб отримати інструкції. Вони не підписали жодного документа щодо вступу України до путінського «СРСР-лайт» — Митного союзу, чого багато хто боявся, але український прем’єр-міністр оголосив, що велика угода про це буде підписана 17 грудня.

8 грудня відбувся найбільший протестний мітинг, коли, згідно з більшістю інформаційних повідомлень, у центрі Києві зібралося більш ніж півмільйона осіб. Адміністрація Януковича провела перемовини з делегацією Євросоюзу, колишніми президентами України та народними лідерами, одним із яких був Віталій Кличко, колишній чемпіон світу з боксу у важкій вазі та член парламенту. (До речі, його молодший брат Володимир є чинним чемпіоном, і вони обоє також захоплюються шахами.) 11 грудня відбулося ще більше зіткнень протестувальників із міліцією, але люди довели свою стійкість, незважаючи на холодну погоду, а уряд поки не наважувався застосувати силу на очах у всього світу. Янукович тоді зустрічався з представником ЄС із закордонних справ і політики безпеки Кетрін Ештон і заступником держсекретаря США Вікторією Нуланд, чия підтримка протестів досі використовується російською пропагандою як «підтвердження» того, що увесь Євромайдан був лише путчем, організованим ЦРУ.

Перемовини тривали протягом усього грудня. Майдан поставав дивним різновидом туристичного об’єкта на засадах свободи, який відвідували політики з усього світу, щоб виступити зі сцени або просто поговорити з людьми. Протестувальники, журналісти й лідери опозиції ставали жертвами дій міліції та нападів невідомих. Неймовірно: здавалося, що там постійно щось відбувається, адже новини й різні повідомлення надходили майже щодня, але стояння на місці тривало аж до середини січня. Путін продовжував вабити Януковича пряниками, а той був надто наляканий, щоб їх узяти. Звичайно, Путіну було б краще побачити з боку протестувальників жорстокість, а не мирне протистояння. Кремль сподівався, що вірус Помаранчевої революції буде ізольований та знищений за межами кордонів Росії, і навіть запропонував Україні 15 мільярдів доларів як допомогу в такому карантині. Проте панічна відмова Януковича показала, що хоча він і хотів жити, як Путін, та аж ніяк не прагнув померти, як Каддафі.

Після прийняття нових диктаторських законів 16 січня почалося чергове загострення ситуації, яке призвело до загибелі кількох людей. Декілька активістів, які звернулися до лікарні по допомогу, були викрадені, і пізніше один із них був знайдений мертвим. Намагаючись заспокоїти протести, Янукович спробував увести лідерів опозиції до складу свого уряду, запропонувавши посади Арсенієві Яценюку та Віталієві Кличку. Волею протестувальників ця пропозиція була відхилена.

Протягом усього Євромайдану російська влада виступала з дедалі більш істеричними заявами про роль у протестах «іноземних агентів». Незважаючи на відсутність будь-яких доказів, Кремль неодноразово звинувачував українських громадян у тому, що їх тренує та озброює Америка з метою організації жорстокого путчу. Така позиція нагадувала висловлювання радянських посадовців, коли вони говорили про дисидентів. Якщо їм вірити, не підтримувати їхню владу міг тільки іноземний шпигун або божевільний. Кремль не міг допустити визнання, що українці, найближчий до росіян народ, борються за свою свободу. Як і з Грузією, це був поганий приклад,