Джорджіна Говелл - Королева пустелі

пішов дощ, а ми все говорили, про державу Ірак, про майбутнє Туреччини і про наших друзів у Багдаді; аж тоді, о восьмій годині, він пішов і я лягла спати... під дощем благословення».

Наступного дня, борючись з лютим вітром, Ґертруда думала про те, чи скінчиться колись ця подорож. У неї було, як би ми зараз висловилися, хронічне розтягнення сухожилля; біль у нозі, пошкодженій їздою на верблюді, пронизував прострілами від стегна до ступні. Ґертруда шкутильгала по табору й записувала у своєму другому щоденнику, що їй потрібно хоча б рік поспати. Вона почала губити лік годин і днів: «Учора — що було вчора? Ми проходили повз підвищені рівнини та широкі долини», — стало складно наносити ландшафт на мапу, тому що в цієї місцини зовсім не було ніяких характерних ознак. Аж раптом у тій пустелі вони зустріли одного чоловіка, який ішов пішки. Мандрівники одразу ж під’їхали до нього й спробували заговорити арабською, перською й турецькою мовами, але подорожній мовчав. Вони дали йому шмат хліба, який мандрівник прийняв, і поїхали далі. Ґертруда озирнулася і побачила, як чоловік потихеньку прямував у саме серце безлюдної пустелі. Пізніше вона думала, чи не був той чоловік галюцинацією? На той час вона була такою виснаженою, що все було можливо:

«Над нами на пагорбах якісь люди розбили табір, і мені було відверто байдуже, хто то був і що вони могли з нами зробити... Попереду чекає ще дуже довга дорога, і від цього моє серце здригається. Я думала про те, чи можна мені заплакати від такої виснажливої втоми і що б вони про мене подумали, якби я зронила сльозу в багаття, на якому вариться кава? Моя репутація мандрівника у жодному разі не витримала б таких одкровень».

Оскільки сильна нестача сну звільнює розум від стресу, ослаблює страх грядущої небезпеки й водночас підвищує чутливість, Ґертрудині щоденні записи почали зачіпати важливіші й духовніші речі. Вона записала закарбовані у пам’яті рядки з вірша «Дух насолоди», які належали поетові Персі Біші Шеллі:

Я люблю сніг у проявах всіх

І навіть блискучий мороз;

Я люблю вітру й зливи сміх —

Це я кажу вам всерйоз;

Я люблю в природі все,

Що людина не зіпсувала ще.

Прийдешню бурю Ґертруда описала прозою, та так поетично, як ще ніколи раніше не писала:

«Велика буря перетнула нашу стежку. Ми слухали й спостерігали за нею, ідучи світом, затемненим її величною присутністю. Блискавка на мить підсвічувала скупчення хмар, з-за яких грім рикав на роту градових солдатиків; нечутний для нас вітер шмагав тих бідних солдатиків, а тоді погнав їх через рівнину вдалечінь, де вони захопили гори».

А тоді хмари розсіялися, оголюючи прекрасну золотаву бухту пустелі, посеред якої красувалися вежі середньовічного замку. Перед їхніми очима розкинулося місто Пальміра. Ще три дні по десять-дванадцять годин переходу, і від снігів гори Хермон вони змогли перейти до того самого місця біля Дамаска, де Ґертруда зупинила своїх верблюдів і розкинула перший у їхній подорожі табір. Першого травня мандрівна дослідниця проїжджала повз виноградники та фруктові сади, розташовані на околиці міста. Протягом чотирьох з половиною місяців вона не бачила зеленого ландшафту, грайливого джерела, нових посівів, дерев, рясно обвішаних оливами, вигорілих на сонці троянд, не чула шелесту каштанового листя й співу птахів — усе це милувало її очі та тішило вуха. В’їхавши в Дамаск, Ґертруда прямувала дорогою Думайр; першою будівлею на цьому шляху була англійська лікарня, в якій працював її товариш, лікар Макіннон. Ґертруда спішилась і втиснулася в двері, ледь не втративши рівноваги. За кілька хвилин до неї вийшов лікар, а за ним і його дружина. Вони подивилися на мандрівницю й одразу ж почали діяти. Згодом того самого дня Ґертруда написала:

«Ну от, я перебуваю в саду, який просто потопає в трояндовому цвіті; у тихому будиночку, де ніхто не може мене потривожити, де я можу спокійно лежати й відпочивати. Але поки що в мене це не дуже виходить, у своїх снах я ще досі їду верхи на верблюді... Тепер уже все позаду, і я повинна спробувати викинути всі ці спогади з голови бодай на трішки, поки не мине моє виснаження. І все ж, я ще дуже близька до тих днів — вони ввижаються мені настільки великими, що здаються непропорційними відносно планети, а ще вони занадто темні, неймовірно зловісні».

Ґертруда відпочивала декілька днів, а тоді до неї почали приходити відвідувачі. Серед них був представник Рашидів, чиє «підступне вузьке обличчя» та «повільний, тихий голос» сповнили мандрівницю відчуттям невловимої тривоги, коли вона віддавала йому 200 фунтів взамін на акредитив. Чоловік запитав, чи вона нічого не чула про Ібрагіма. Ґертруда уточнила, що саме він має на увазі. «Він мовчки подивився на мене, а тоді провів пальцем поперек свого горла».

Дехто припускав, що Ібрагім загинув через те, що дозволив Ґертруді залишити Хаїль. Насправді, приблизно в той самий час, коли вона дісталася Багдада, юний емір убив свого дядька, регента Заміла Ібн Субхана в Абу Гарі почасти тому, що Заміл потайки спілкувався з Ібн Саудом в надії досягти мирного врегулювання проблеми. Після того емір мав убити брата Заміла, Ібрагіма, а також усіх їхніх родичів і рабів, адже в іншому разі вони будуть зобов’язані своєю честю вбити еміра та його синів. Таким чином, розпочалася нова хвиля кривавої родової ворожнечі. Незабаром опісля того загинув і сам емір. Як і передбачала Ґертруда, увесь цей кривавий хаос убивств та інтриг призвів до сильного занепаду племені, ведучи Рашидів до їхнього кінця.

Для історії про жахіття Хаїля такий епілог пасував якнайкраще, однак не про Ібрагімову смерть замислилася Ґертруда, коли почала аналізувати події останніх чотирьох місяців, намагаючись розкласти все на свої місця. Заклик муедзина, який переслідував її у Хаїлі, не виходив з голови і тепер, формуючи невитравне враження арабського фаталізму та духовності:

«„Аллах величний, Аллах величний. Немає бога, крім Аллаха. І Мухаммед — пророк Його. Аллах величний, Аллах величний”. Тихий і лагідний, навіяний духмяним вітерцем пустелі, могутній заклик, що є Альфою й Омегою Ісламу, лунає у моїй голові щоразу, коли я згадую про Хаїль».

Розділ 10

Робота під час війни

Ми з котом були єдині,

хто не носив військової форми.

З Хаїля повернулася інша Ґертруда, іншим був і світ, до якого вона повернулась. Мандрівниця подалася відновлювати сили до Раунтона і була там напередодні війни, пишучи жалісні листи