Джорджіна Говелл - Королева пустелі

такого штибу цивілізацію, тому що це, певним чином, було відголоском розкішних днів при Халіфаті», — написала Ґертруда у своєму другому щоденнику.

Вихідні скінчилися, і Ґертруда вирушила до Дамаска. Вона мала подолати ще 563 км Сірійської пустелі. Новий модернізований караван складався з восьми верблюдів і чотирьох людей: з неї, Фаттуха, Феллаха та Саїда (рафіка з племені Шерарі).

Вони йтимуть на північ Родючого Півмісяця, повз території, де мешкали кочові фермери-скотарі з Неджда. Попереду чекала захоплива мандрівка крізь історію: від перших витоків Ісламу на сході до кордонів грецької та римської цивілізацій на заході. Однак Ґертруда хотіла, щоб ця подорож скоріше закінчилася. Вона йтиме майже порожняком, через що буватиме дуже скрутно. Більшість багажу Ґертруда залишила, щоб його переправили морем, узявши з собою лише новий, придбаний у Багдаді намет, який був меншим і легшим за ті, привезені з Лондона, і свій складаний стілець; одну валізу з одягом, провізію, якої мало вистачити на три тижні, і мінімум посуду. Вона дозволила собі залишити «єдину розкіш», парусинову ванну, зате змушена була два тижні спати на тоненькій підстилці, якою в Багдаді замінила велике складане ліжко. «Ночуючи просто неба, я одразу ж захотіла його повернути. Сон на землі вже скоро мені набридне, я це знаю! О, Діку! Бідолашні наші кісточки! Коли ми спочиватимемо у могилі, це ж як вони болітимуть... А пил — кому це може подобатися... Не знаю, чи вдасться мені вимити від нього своє волосся... Ті, хто сидять удома й говорять, як це круто досліджувати пустелі, не знають, якою ціною це дається. Оце так! Який галас я зчинила через одну невдалу ніч!».

Незважаючи на піщану бурю, яка спіткала караван на третій день подорожі, і на гору піску, яку вона намела на новий намет, команді вдалося успішно дістатися до зруйнованого форту Візех. Там вони виявили «велетенську скелясту дірку» в землі. Ґертруді цих пригод було вже більше, ніж достатньо. Однак діра причарувала її так сильно, як у попередні роки вабили незаймані гори. І ніщо б не задовольнило її зараз більше, ніж спуск у той непроглядний тунель. Тож Ґертруда зняла частину свого одягу, поклала до кишені парочку свічок та сірників і спустилася вниз на шістдесят метрів у супроводі Фаттуха, який, безсумнівно, не був у захваті від ідеї скелелазки. Про свій спуск Ґертруда розповідала:

«Спустившись униз, ми рушили вперед по цій дивній тріщині серед скель. Іноді перед нами відкривалися цілі зали, а бувало, що прохід ставав настільки низьким, що доводилося повзти по піску. Зрештою ми вийшли на прозоре прохолодне озерце, яке підживлювали гірські потічки. Ми підійшли до нього й наповнили всі фляги, що мали... Дорогою туди ми в декількох місцях залишали свічки, які вивели б нас назад. І все ж, те місце видалося мені настільки дивним і так сильно нагадувало якісь ворота до пекла, що я була рада знову побачити денне світло».

Від короткого відпочинку в Багдаді не лишилося й сліду, і в Ґертрудиному щоденнику почали з’являтися описи з життя жінки настільки втомленої, що її природні інстинкти, які стосуються усвідомлення тривоги, зовсім перестали працювати. Уперше за своє мандрівне життя вона заснула на верблюді і при цьому навіть не випала з сідла. Що більш важливо, Сірійська пустеля вже не була такою безпечною, як Ґертруда розраховувала. Повсюди відбувалися рейди — газзу — і скоро до мандрівників почали доходити чутки про тіла, залишені в пустелі на поживу псам. З огляду на сильну втому, такі ритуальні обов’язки, як відвідини шейхів і придбання рафіків почали здаватися Ґертруді нескінченним повторюваним сновидінням. Вона запам’ятовувала лише якісь незвичайні події, як-от її зустріч з дитинчатком газелі у наметі шейха:

«Вони принесли його й поставили мені на коліна, де маля й заснуло. Воно скрутилося в клубочок, наче якась мікенська статуетка зі слонової кістки зі сміховинним гострим ріжком, що стирчав з-за вушка; дитинча газелі спало в мене на руках протягом усієї гостини у шейха. І я вглядалася в хитрі недовірливі погляди чоловіків, які стояли довкола багаття, де варилася кава, і уявляла своє стривожене обличчя. Єдиний, хто був зовсім вільний від страху, — це той малюк газелі, який спав на моїх колінах. Присутність його маленької самовпевненості підбадьорювала».

На десятий день шляху від Багдада Ґертруда опинилася біля велетенського табору племені Аназех; із сильним небажанням вона мусила затриматися, щоб зробити черговий візит ввічливості й узяти собі в команду ще одного рафіка. Плем’я Аназех було настільки численним і займало такі великі території, що Ґертруда назвала їх «нацією». Південна частина Аназеху підпорядковувалась Ібн Сауду, усі інші, які налічували три сотні наметів і на той час розмістилися перед Ґертрудою на трав’янистих гірських кряжах Гарах, належали Фахаду Бегу Ібн Хадхдбалу. Він був «такою важливою людиною, що, боюся, мені доведеться розбити біля нього і свій табір», — написала Ґертруда. Однак коли вона зустрілася з шейхом, то одразу змінила свою думку: «Він зустрів мене дуже люб’язно, наче рідний батько, і мені сподобався проведений з ним час. Він розстелив неймовірно гарні килими, на яких ми сиділи, обіпершись на верблюже сідло. За нами на жердині сидів його яструб, а поруч лежав собака породи борза». Це була одна з найважливіших зустрічей в її житті, яка матиме надзвичайну цінність у подальшій кар’єрі.

Фахад Бег, якому було років сімдесят, виявився дуже проникливою людиною. Він був одним із перших бедуїнських шейхів, хто визнав цінність власності. Він чудово розумів, що поява залізниці ставила крапку на розведенні верблюдів для використання їх як засобу пересування. Тому придбав землі на осілій території каналу Хуссейнія, на заході Кербели, і вирощував там пальми; згодом він вирішив на півроку повернутися до звичних бедуїнських мандрівок зі своїми верблюдами та кланом, тимчасом як його старший син Мітаб проводив необхідні набіги. Через багато років, у повоєнний час, Ґертруда вирішить розважитись і, пам’ятаючи перше враження Фахада Бега від механічного транспорту, подарує йому його перший політ на літаку. Цілий день Ґертруда вивчала руїни первісного міста, розташованого в годині їзди від табору, і робила багато записів, а тоді отримала повідомлення від Фахада Бега, в якому йшлося про бажання шейха провести вечір в її компанії. Фахад прийшов до Ґертрудиного намету у супроводі своєї свити, яка принесла багато келихів і казанків; він подарував Ґертруді те, що для неї було справжньою пустельною розкішшю — смачну вечерю. Насолоджуючись апетитною їжею, Ґертруда з шейхом приємно спілкувалися. «Ми їли, надворі вже смеркалося, а тоді знову