Анджей Сапковський - Відьмак. Сезон гроз

Люди згори кричали, намагаючись допомогти, подати щось, у що ті могли б учепитися. Не зуміли. Вир підхопив їх та поніс. Він зіткнувся з кимось, то була Антея Дерріс із дівчинкою на руках. Вона противилася воді, але він бачив, що сил у неї залишилося небагато. Ледь утримувала над водою голову дитини й свою.

Поряд плюскіт, важке дихання. Мозаїка. Вирвала в нього одну дитину, попливла. Він бачив, як об неї вдарила колода, що її несла течія. Крикнула, але дитину не відпустила.

Хвиля знову кинула їх на мур тераси. Цього разу люди вгорі були готовими, принесли навіть драбини, висіли на них із витягнутими руками. Забирали в них дітей. Він бачив, як Любисток хапає та витягає на терасу Мозаїку.

Антея Дерріс глянула на нього. Мала красиві очі. Усміхнулася.

Хвиля вдарила в них масою деревини. Великими колодами, вирваними з гостроколу.

Одна вдарила в Антею Дерріс і прибила її до тераси. Антея плюнула кров’ю. Крові було багато. Потім вона звісила голову на груди й зникла під водою.

У Ґеральта вдарило дві колоди: одна— у потилицю, друга— у стегно. Ці удари його паралізували, він миттю та повністю задерев’янів. Захлинувся водою й пішов на дно.

Хтось його схопив залізним, болісним хватом, потягнув угору, до світлої плями на поверхні. Він простягнув руку, намацав великий, твердий, наче скала, біцепс. Намагаючись працювати ногами, різав воду, наче тритон, відпихаючи вільною рукою плаваючу навколо деревину та тіла потопельників. Випірнули вони біля самої тераси. Згори крики та «вівати». Простягнені руки.

За мить він лежав у калюжі води, кашляючи, плюючи та ригаючи на кам’яні плити тераси. Поряд стояв на колінах Любисток, блідий, наче папір. З другого боку— Мозаїка. Також без рум’янцю. Зате з тремтячими долонями. Ґеральт важко всівся.

— Антея?

Любисток похитав головою, відвернувся. Мозаїка опустила голову на коліна. Він бачив, як вона тремтить від плачу.

Поряд сидів його рятівник. Силач. Точніше— силачка. Неохайна щетина на стриженій під нуль голові. Живіт як перетягнений рулет. Плечі— як у борця. Литки— як у дискобола.

— Я завдячую тобі життям.

— Та шо там… — Комендантка з кордегардії недбало відмахнулася. — Нема про шо говорити. А взагалі-то ти жопа, і в нас із дівчатами до тебе рахунок за ту бійку. Тож краще нам на очі не лізь, бо ми тебе прикопаємо. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Але тре’ признати, — комендантка сплюнула, витрусила воду з вуха, — шо жопа ти відважна. Відважна ти жопа, Ґеральте з Рівії.

— А ти? Як тебе звуть?

— Віолетта, — сказала комендантка й раптом спохмурніла. — А вона? Ота…

— Антея Дерріс.

— Антея Дерріс, — повторила вона, кривлячись. — Шкода.

— Шкода.

На терасі прибуло людей, стало трохи затісно. Уже не було загрози, прояснилося, припинив віяти вихор, прапорці обвисли. Хвилі слабшали, вода відступала. Залишаючи побойовисько та руїни. Та трупи, по яких уже лазили краби.

Ґеральт із зусиллям підвівся. Кожен рух і кожен глибокий вдих відгукувалися в боку тупим болем. Люто боліло коліно. Обидва рукави сорочки було відірвано, він навіть не пам’ятав, коли їх утратив. Шкіру на лівому лікті, правому плечі та, певно, на лопатці мав обдерту до живого м’яса. Кривавив із багатьох неглибоких порізів. У цілому нічого серйозного, нічого, чим треба було б перейматися.

Сонце продерлося крізь хмари, засяяли відблиски на морі: те саме заспокоювалося. Блищав дах маяка з кінця молу, маяка з білої та червоної цегли, релікта часів ельфів. Релікта, який встояв не в одній такій бурі. І було схоже, що не одну ще переживе.

Здолавши вже спокійне, хоча й завалене плаваючим сміттям гирло річки, на рейд виходив шкунер «Пандора Парві», під повними вітрилами, наче на парад. Натовп кричав.

Ґеральт допоміг підвестися Мозаїці. На дівчині також залишилося небагато одежини. Любисток подав їй плащ. І значущо кахикнув.

Перед ними стояла Литта Нейд. З лікарською торбою на плечі.

— Я повернулася, — сказала, дивлячись на відьмака.

— Ні,— заперечив той. — Ти пішла.

Вона глянула на нього. Холодними, чужими очима. А тоді сконцентрувала погляд на чомусь більш далекому, тому, що перебувало десь за правим плечем відьмака.

— Тож ти бажаєш попрощатися саме так, — ствердила холодно. — Такий спогад залишити. Що ж, твоя воля, твій вибір. Хоча стиль міг би обрати й менш патетичний. Тож бувай. Я йду надавати допомогу пораненим та потребуючим. А ти, схоже, допомоги моєї не потребуєш. Як і мене самої. Мозаїко!

Мозаїка хитнула головою. Узяла Ґеральта під руку. Корал пирхнула.

— Тож так? Так хочеш? Таким чином? Що ж, твоя воля. Твій вибір. Прощавай.

Відвернулася та пішла.

* * *

У натовпі, який почав громадитися на терасі, з’явився Феб Равенга. Мусив брати участь у рятунковій акції, бо мокре вбрання висіло на ньому клоччям. Якийсь прислужливий фактотум підійшов та подав йому капелюха. Вірніше, те, що з того залишилося.

— Що тепер? — запитав хтось із натовпу. — Що тепер, пане райце?

— Що тепер? Що робити?

Равенга глянув на них. Дивився довго. Потім випростався, викрутив капелюха та натягнув його на голову.

— Поховати мертвих, — сказав. — Подбати про живих. І братися відбудовувати.

* * *

Ударив дзвін на кампанілі. Наче хотів відзначити, що вижив. Що хоча й багато чого змінилося, але певні речі залишаються незмінними.

— Ходімо звідси, — Ґеральт витягнув з-за коміра мокрі водорості.— Любистку? Де мій меч?

Любисток указав на пусте місце під стіною.

— Мить тому… Мить тому отут був! Твій меч і твоя куртка! Вкрали! Сука! Вкрали! Гей, люди! Тут був меч! Прошу віддати! Люди! От ви сучі діти! Щоб вас покорчило!

Відьмак почувся зле. Мозаїка його притримала. «Погано мені,— подумав він. — Погано мені, якщо доводиться спиратися на дівчину».

— З мене досить цього міста, — сказав він. — Досить усього того, чим це місто є. І що воно собою являє. Ходімо звідси. Якнайшвидше. І якнайдалі.

Інтерлюдія

Дванадцять днів після

Фонтан тихенько плюскотів, пахнув мокрим камінням. Пахли квіти, пахнув плющ, що пнувся по стінах патіо. Пахли яблука на першому поверсі, на мармуровому столі. Два келихи пітніли від охолодженого вина.

Біля столика сиділи дві жінки. Дві чародійки. Якби випадково поруч знайшовся б хтось обдарований артистично, сповнений малярської уяви й здатний на ліричні алегорії, не мав би отой хтось проблем, щоби зобразити їх обох. Вогняно-руда Литта Нейд у кіноварно-зеленій сукні була наче захід сонця у вересні. Йеннефер із Венґерберга, чорноволоса, одягнена в композицію білого та чорного, нагадувала грудневий ранок.

— Більшість сусідніх вілл, — перервала мовчання Йеннефер, — лежать у руїнах біля підніжжя урвища. А твоя ціла. Навіть черепиця з неї не впала. Пощастило тобі, Корал. Раджу,